ОНИСЯ
Сонце вже перестало сліпити очі. Над засніженим степом поволі опускався вечір. Кінь легко біг по второваній дорозі, тягнучи за собою дерев‘яні сани. Жінка, що в них сиділа, не підганяла тварину. Вона знала, що в село треба повернутись завидна, але ніяк не могла прийти до тями після пережитого. Пальці, що тримали віжки, наче задерев‘яніли. Онися не відчувала холоду й колючого вітру, який шарпав її зношену одежину. Вона навіть не могла плакати. Перед очима стояло обличчя Тимофія, сумні, наче згаслі, очі. Серед безмовної білої пустелі чувся його голос: «Як же тепер жити на світі? Не дай, Боже, нікому того дня дожидати, щоб свого сина в сиру землю ховати… Хороніть Миколку в місті – скрізь святая земля… Якби-то я не хворий та немічний, все б по-іншому було, а так не можу я на тебе саму такий тягар покласти. У Пензі є родичі, допоможуть. Вертайся у село до дітей, Онисю».