ЗАКАРБОВАНЕ В ПАМ’ЯТІ
Єфросинія Панченко у власному будинку. Васьки, Полтавщина. 05.02.2015.Фото Вікторії Зубань. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному
Відомий етнограф, археолог, музеолог, керамолог і збирач старожитностей Іван Зарецький (1857–1936) у своїй праці «Гончарный промысел в Полтавской губернии» (1894), розповідаючи про талановитих гончарів Опішного, згадував неперевершеного майстра Потапа Півня: «…есть еще в каждой местности выдающиеся гончары, хотя и не премированные. Таковы в Опошне мисочник Петр Мосиец, кирпичник Иван Колпак и Посудники Клим и Яков Коломиец; в Мисских Млинах мисочники Иван Рябокинь и Клим Бадер, и в Зайцевых хуторах Потапий Пивень. Этот последний выделывает большей частью простейшую посуду, но по красоте контуров мне не приходилось видеть, что бы кто-либо из гончаров мог сделать так красиво хотя бы простой горшок…».
Хоч мав гончар Потап Півень чималу сім‘ю (синів – Григорія й Порфирія, доньок – Палажку, Оксану і Ганну), нині майже ніхто з його нащадків нічого не пам‘ятає ні про свого талановитого предка, ні про його славетне ремесло. І тільки дивом вдалося дізнатися, що мешкає в селі Васьки, неподалік Опішного, онука майстра – Єфросинія Пилипівна Панченко, якій незабаром виповниться 92 роки. Жінка при здоров’ї і при добрій пам‘яті. Вона стільки пережила на своєму віку, що має про що розповісти не тільки своїм дітям, онукам і правнукам, а й, мабуть, усьому світові.
«Моя мама, Півень Оксана Потапівна, походить з гончарського роду. Дідуся і бабусю я не пам‘ятаю. Гончарством займався дядько Григорій. Він був старшим за маму. У Григорія Потаповича було шестеро дітей: Софія, Тетяна, Ніна, Марія, Мишко, Сергій. Коли ми з мамою бували у дядька у Вільховому (Зайцеві хутори), я бачила, як він робить посуд: макітри, миски, глечики й чайники. У таких чайниках тримали олію. Посуд всередині вкривали жовтою поливою. Сім‘я мала коня і свій крам возила продавати найближче – на ярмарок у Рублівку (Полтавщина), а далі то і в Харківську область і ще далі, далі на південь. А там торгували, міняли на збіжжя. Дядько сам копав глину, робив поливу. Перестав гончарювати десь на початку 1940-х років, перед війною.
Моя ж мама рано вийшла заміж. Потрапила у велику сім‘ю. Панченки мали свою землю, худобу, хорошу хату, правда, під соломою. Тата відразу після одруження забрали на війну. Йшов 1914 рік. Поки він повернувся, з його родини лишилася тільки сестра і дружина. Всі інші померли від хвороби. Я народилася вже аж 23 року. Тато заслаб і помер, коли мені було років шість. Мама Оксана Потапівна вміла і свищики ліпити, і посуд поливати, і на торгах не раз бувала з посудом, але родина її чоловіка, мого батька, гончарством не займалася. Вони обробляли землю, тим і жили. Після смерті батька нам скрутно прийшлося. Татова сестра з господарства забрала корову, як виходила заміж, а нам лишився коник. Треба було вміти ним орати й сіяти. І мамі довелося це робити. Потім з‘явився в мене вітчим. Він до мене добре ставився, аж поки не народились у нього з мамою свої діти.
Під голодовку у нас у Васьках була комуна. Від голоду ніхто не помер у селі. А я пухла ходила. Вітчим дозволяв мамі дати мені тричі на день кухоль молока і перепічку. А робити треба було. Хто знає, як би мені прийшлося, якби не сусіди. Є таки на світі добрі люди. У школі я вчилася, у початковій, тут, у Васьках і у Карабазівці. Ходила б іще в школу, та куди ж, треба по господарству поратись. Тоді покликали в колгосп на роботу, на трудодні давали хліб. Стала я заробіток у дім приносити. Люди в селі почали страмити вітчима за те, що такий недобрий до мене. Прийшов комірник Лисенко та й каже йому: «Що ж це таке – дитині у батьківській хаті місця немає! Забирай своє погане лахміття, з яким у цю хату прийшов, та й геть звідси!». Приїхав з Диканьки і брат вітчима, то теж дуже його сварив. Після цього наче все й налагодилося в домі, так інша біда – почалася війна.
Лишилася мама з трьома доньками. А тут ще й молодь у Німеччину женуть. Не довго я переховувалася. Знайшли і під Диканькою, у колишньому радгоспі імені Пертовського, що в Кочубеївці. Звідти на медкомісію везли аж дванадцять підвод з людьми, ото скільки нас там ховалося. Щоб не втекли, тримали під вартою матерів, тут же, на станції Скороходовій, аж поки ми всі комісію пройшли. Кажуть: не було б щастя, так нещастя помогло, отак і мені. Десь обранила я собі ногу, вона в мене напухла й посиніла. У медичній картці написали: «Не годен» і ще там щось. До Німеччини їхати мені не судилося. Коли гітлерівці відступали, то Васьки спалили дощенту, людей посадили на підводи та й погнали на захід. Ми їхали останні у валці. Потроху відстали та й сховалися в кукурудзу на полі, поки німець на мотоциклі туди сюди вздовж валки їздив. Тоді перебралися в ліс, діждали доки все минуло, та й повернулись додому.
Фото матері Єфросинії Панченко – Оксани Півень (вгорі ліворуч)– та найближчих родичів. Васьки, Полтавщина. 05.02.2015. Фото Вікторії Зубань. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному
Тільки почали якось обживатись, житло зводити, як потрапила я під вербовку. Тут уже ніякої медкомісії. Хочеш, не хочеш, можеш, не можеш – їдь на відбудову Донбасу. В той день тільки з нашого Опішнянського району виїхало триста шістдесят душ. Нас привезли у Краснодон. Ми з подругою Марією носили цеглу, цемент. Відра повні, більші за мене, а на п‘ятий, шостий поверх треба тягати. Їжа – чотириста грам хліба та миска баланди вранці, в обід і ввечері. Я схудла так, що на ногах насилу трималася. Моє взуття, в якому приїхала, порвалося. Дали шахтарські чоботи. Знайшла тряпки на онучі. Та тільки ноги так натирала, що аж кров лилася. Не всі витримували, були такі, що помирали, а інші просто тікали. Почали пустіти гуртожитки. Нас брали на рік. Ось він уже й минув, а нікого по добрій волі не відпускають. Коли ж ми нарешті поверталися, то аж тринадцять діб були в дорозі. Їхало нас разом семеро. Хто знає ще, як би нам прийшлося, та було серед нас кілька старших жінок з Опішні. Вони скрізь зі своїми горщиками й клунками бували, всяке бачили. До Дебальцевого нам взагалі пішки довелось іти. Голодні, по дорозі їсти у людей просили. Казали опішняни: «Де велика хата, багатий двір – ночувати проситись не будемо, все одно не пустять. А бідніші приймуть, чим є поділяться». Так і було. Хіба я думала тоді, що доживу до цих літ, матиму сина, онуків гарних. Не сподівалася й на те, що ще почую про бої під Дебальцевим… Людям би жити, та Бога хвалити, а тут знову таке лихо. Скільки вже там людей погинуло, скільки будинків розбито… А ми ж той Донбас з руїн підіймали!».
Ось така історія сивої мудрої жінки з гончарського роду Півнів. Мабуть, ще слід додати, що тяга до мистецтва лишилася і в нащадків неперевершеного гончаря Потапа Півня – його правнук Іван Кирилович Панченко, син Єфросинії Пилипівни, пише маслом прекрасні картини. Великим художником себе не вважає, все життя працював водієм. Хочеться вірити, що коли-небудь хтось із його дітей, онуків чи правнуків візьме в руки грудочку глини, й станеться диво: давній гончарський рід знову повернеться до улюбленого ремесла!
Єфросинія Панченко у власному будинку. Васьки, Полтавщина. 05.02.2015.Фото Вікторії Зубань. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному
Вікторія Зубань,
завідувач Меморіального музею-садиби
філософа й колекціонера
опішнянської кераміки Леоніда Сморжа