«…вироби місцевих майстрів випромінюють таємниче тепло…»
«Дивовижно, але в столиці українського гончарства вироби місцевих майстрів випромінюють таємниче тепло і завжди так хочеться привезти у свій дім часточку Опішного», – говорять відвідувачі, купуючи глиняні сувеніри в Меморіальному музеї-садибі вченого й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа. Так, тут можна придбати справжній скарб. Твори народного мистецтва з цілющої глини, виготовлені заслуженим майстром народної творчості, лауреатом Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького Миколою Пошивайлом та молодими, але вже досить відомими майстринями Оленою Мороховець і Валентиною Лобойченко, оздоблені талановитою малювальницею Іриною Мирко, викликають захоплення. Вони варті того, щоб прикрасити будь-яке помешкання. І не тільки прикрасити…
У давнину глина була найпростішим і найдоступнішим природним матеріалом, з якого почав свій розвиток рукотворний світ людини. В усіх народів Землі горн-чарі належали до певної касти жерців, які вважалися повелителями чотирьох стихій: землі, води, повітря, вогню, і виготовляли предмети культу. В українській обрядовості збереглося чимало звичаїв, де використовується гончарний посуд. Наші предки вважали, що за допомогою глиняних свистунців можна відганяти різну нечисть від свого дому, адже вона боїться голосного свисту. Дитячі глиняні іграшки, до яких ми так звикли, на зорі цивілізації виконували дещо іншу функцію. Це своєрідні обереги, магічні символи, використовуючи які можна було створити певну проекцію майбутнього. Скажімо, скульптура барана вважалася символом достатку, чоловічого першопочатку, творчої енергії, родючості, оновлення, достойності. Зображенням овна також прикрашали ножі, поясні бляхи, глиняний посуд. Кінь у народних віруваннях – атрибут Святого Юрія, уособлення вірності, витривалості, прудкості й сили. Олень згадується у міфах як небесна істота, що дарує натхнення. Його зображення іноді можна побачити на вишитих рушниках. Глиняних рибок теж необхідно мати у своєму будинку, квартирі чи офісі, адже це запорука успіху. Давні індійці вважали, що там, де побачиш риб, які пливуть одна одній назустріч, завжди пощастить. Риба вважалась і символом християнства. В апокрифічних легендах про Сина Божого розповідається, що Ісус Христос володів мистецтвом гончарювання, і в тих містах, де він зупинявся під час подорожей, донині зберігаються «Чаші Мудрості», подаровані людям як символ знань і благословення.
У музейній крамничці, крім веселих свистунців у вигляді коника, баранця, оленя чи рибки, можна побачити й глиняні дзвіночки, і мініатюрний дитячий глиняний посуд, так звану монетку, та ще безліч інших цікавих речей, які мають свою історію і свої таємниці.
Справжній майстер вкладає Душу у своє творіння
Кажуть, що справжній майстер Душу вкладає у своє творіння. Яка Душа, думки й почуття – таким вийде і його Дар людям. Про що думає сивий гончар-мудрець Микола Гаврилович Пошивайло, коли працює в майстерні? Про все прожите, мабуть… Ось коник прудконогий – то дитинство веселе, безтурботне, замріяне. Ось бариня й козак стоять, одне на одного позирають сором’язливо, що тут гадати – закохані. А поряд музики веселі, ще трохи й посиплються з їхніх вуст жарти, всі троє ніби чекають слушної миті, щоб заграти. А ось родина зібралася на ярмарок: діти з господинею вже на возі і хазяїн збирається вирушати. Отак у руках патріарха гончарної справи народжуються Спогади й Мрії.
«Кераміка тепла. Вона заряджає позитивом. Коли я була малою й приходила до мами на завод «Художній керамік», мене завжди захоплювало те, як у руках майстра народжується глиняний виріб. Дуже хотілося і самій спробувати,– розповідає майстриня дитячої іграшки Валентина Лобойченко. – Потім навчалась ліпити в шкільному гуртку «Сонячний круг», який організувала вчитель образотворчого мистецтва Галина Василівна Редчук. На заняття до нас приходила й славетна майстриня Олександра Федорівна Селюченко, знайомила з тонкощами виготовлення дитячої глиняної іграшки, показувала зразки неперевершеної опішненської мальовки. Все це, звичайно ж, вплинуло на мій життєвий вибір. Навчаючись у Миргородському керамічному технікумі імені Миколи Гоголя, я вже точно знала, що повернусь в Опішне і піду працювати на завод «Художній керамік». Там я влаштувалась на роботу у творчу майстерню. У середині 1990-х років гончарювала вдома. Деякий час працювала вчителем гончарства у ДСХШІ «Колегіум мистецтв в Опішні», і нарешті доля привела мене до музею». З 2009 року Валентина Лобойченко проводить майстер-класи в Національному музеї-заповіднику українського гончарства. Вона авторка багатьох сувенірів, що продаються в музейній крамниці. Глиняні іграшки майстрині хочеться обов’язково потримати в руках. На дитячих обличчях відразу з’являється посмішка від одного погляду на них, адже вони дуже милі й симпатичні. Кожна тваринка має свій характер і навіть свій голос. Свистунці обов’язково повинні свистіти! Тож кожна іграшка вміє відганяти зло від нашого подвір’я, варто тільки прикласти її до вуст.
Щоб глиняні речі мали ошатний вигляд, над ними чаклує малювальниця Ірина Мирко. До Опішного вона приїхала з далекої Буковини, прочитавши в газеті оголошення про набір студентів до Опішнянського філіалу Решетилівського СПТУ-28. «Дуже хотілося випробувати свої сили у новій, ще досі невідомій справі – гончарстві, – пригадує Ірина, яка вже мала на той час професійну освіту, не пов’язану з мистецтвом, але ж їй так хотілось малювати! Про те, що таке ангоби і як їх застосовувати, дівчина вперше дізналась від своєї наставниці Галини Іванівни Басенко. По закінченню навчання вона так і лишилася в Опішному. Працювала в заводі «Художній керамік», потім – у приватному підприємстві «Гончарний круг», згодом – у творчій майстерні ДСХШІ «Колегіум мистецтв в Опішні». Нині Ірина Мирко – одна з найкращих малювальниць гончарної столиці. Її творчість дуже високо цінував доктор філософських наук, колекціонер опішненської кераміки Леонід Сморж: «Ірина дуже красиво розмальовує глиняні речі. Однаково гарно у неї виходить і посуд, і дитяча іграшка. У неї свій почерк, і надзвичайно високий мистецький смак. Я знаю тільки одну майстриню, яка так ретельно вимальовувала кожен елемент орнаменту – це Зінаїда Линник, художниця зі світовим ім’ям». Він був переконаний, що молода малювальниця досягне найвищих вершин у царині мистецтва.
Леонід Опанасович умів побачити справжній талант ще задовго до того, як він встигне розквітнути. Роботи Михайла Китриша, Василя Омеляненка, Миколи Пошивайла з’явилися в його колекції на 10-15 років раніше ніж їхню творчість поцінував увесь світ. Тож хочеться розповісти ще про одну майстриню, чий твір (таріль) знаходиться в колекції Леоніда Сморжа, – Олену Мороховець. Зовсім юною вона приїхала з Черкащини до Опішного, щоб навчитися гончарювати. Опішнянський філіал Решетилівського СПТУ-28 став першою сходинкою до втілення мрії. «Я дуже вдячна нашим педагогам Анатолію Івановичу Кошеленку, Миколі Володимировичу Коєці, Галині Василівні Басенко, які навчали нас. В кераміку я відразу закохалася. Мені хотілося освоїти і ліплення, і мальовку, і гончарювання на крузі. Не відразу це вдавалося, але з часом, вже працюючи на заводі «Художній керамік», я потроху всього навчилася. Нині, коли у Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному до мене на майстер-клас приходять туристи і хочуть в одну мить витворити шедевр на гончарному крузі, доводиться пояснювати, що навчання – це складний і тривалий процес. Хоча з усіх правил бувають виключення. Кілька разів доводилось спостерігати диво. З першого разу змогли згончарювати нескладну посудину лікар-травматолог, токар і ювелір. З людьми цікаво спілкуватися, але мені більше подобається працювати в майстерні. Віднаходити нові форми, вигадувати оригінальні орнаменти. Роботу намагаюсь починати завжди з хорошим настроєм, тільки тоді твій твір подарує людям радість. Всю роботу над ним – гончарювання, мальовка і все інше – я люблю виконувати сама». Жінка-гончар – це скоріше виключення ніж правило. Працювати за кругом нелегко, але Олена Мороховець має справжній талант. Її творчість була високо оцінена поважним журі під час національних художніх виставок «КерамПІК у Опішному!» (2009–2013). Роботи майстрині зберігаються в Національному музеї-заповіднику українського гончарства, а також у приватних колекціях України та за кордоном.
Отже, гончарні традиції в Опішному продовжують розвиватись, тож для того, аби придбати глиняні сувеніри, треба їхати, звичайно ж, до гончарної столиці!
Вікторія Зубань,
завідувач Меморіального музею-садиби
філософа й колекціонера
опішненської кераміки
Леоніда Сморжа