ЗНИЩЕННЯ БІЛЬШОВИЦЬКОЮ ВЛАДОЮ В 1920-х – 1940-х РОКАХ КУСТАРНОГО ГОНЧАРНОГО ВИРОБНИЦТВА В СЕЛІ МІСЬКІ МЛИНИ ОПІШНЯНСЬКОГО РАЙОНУ ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
На території, де розташоване село Міські Млини, що в Полтавщині, люди мешкали ще за часів неоліту. Про це свідчать останні археологічні знахідки: фрагменти гончарних виробів різних історичних епох. Село ж, що носить нинішню назву, спочатку виникло як слобода, передмістя Опішного, де заможні городяни тримали власні водяні млини на Ворсклі.
Статистико-економічний нарис 1889 року Віктора Василенка містить припущення про час заснування села Міські Млини: «О времени заселения Мисских Млинов не находим указаний, и по «Смотренной книге Ахтырского полка 1868 г.» это поселение еще не упоминается, хотя уже тогда существовали соседние: Лихачевка, Синнолицовка, Деревки, Рублевка. Из письма же написанного в июле 1639 г. Миргородским старшиной Станиславом Кульчевским к одному из сподвижников гетьмана Острянина – сотнику Розсохе видно, что староста обещал Розсохе и всем черкасам, которые уйдут из Чугуева, полную безопасность, и просит приходить к нему «на слободу» на Опошнянский перевоз, где будет дано льготы каждому на 30 лет…» [2, c.5, 6]. До речі, дехто з мешканців Міських Млинів й Опішного донині носять прізвища Черкас, Острянин і Чугуєвець. Вперше село Млини (Міські Млини) згадується в хроніках Північної війни, датованих 1708 роком.
1733 року на слободі з’явився дерев’яний храм Василія Великого, 1812 року його було перебудовано на цегляний.
У ХІХ столітті в Міських Млинах, так само, як і в Опішному, активно розвивалося гончарство. «У подножья Опошнянской возвышенности расположено прежнее предместье, а ныне село Мисские Млины, упирающиеся в правый берег Ворсклы… Поповка и Мисские Млины и некоторые хутора также имеют значительное число кустарно-ремесленников преимущественно гончаров и сапожников», – засвідчував Віктор Василенко [2, c.35].
За даними етнографа Івана Зарецького, наприкінці ХІХ століття в Міських Млинах мешкало 50 мисочників і 2 горщечника. «Мисские Млины можно считать коренным местом производства мисок, откуда оно распространяется по всему уезду. По рассказам гончаров, предок нынешнего гончара по фамилии Полывяный первый занес сюда из Запорожья способ делать полывяные миски» [3, с.98]. Тут проживали цілі династії, що займалися кустарним гончарним виробництвом: Шипили, Шульженки, Китриші, Біляки, Федоші, Кизименки, Багрії, Бордуни, Гайдари, Рябоконі, Сердюченки, Ночовники та інші [5, с.2; 4, с.220-342].
Іван Зарецький також підкреслював, що, на відміну від майстрів інших гончарних осередків Полтавщини, гончарі Опішного й Міських Млинів жили виключно за рахунок продажу чи обміну своєї продукції, оскільки не володіли великими земельними угіддями, мали не більше 2-3 десятин [3, с.105].
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття кустарний гончарний промисел Полтавської губернії, за словами Івана Зарецького, не зазнав практично ніяких змін і активно розвивався, незважаючи на те, що неподалік з’явився новий могутній конкурент «устроенный Кузнецовым близь Харькова фаянсовый завод» [3, с.113]. Етнограф також висловлював занепокоєння тим, що так чи інакше в гончарному промислі зміни таки мають відбутися, але навіть уявити собі не міг, що за якісь 20-25 років у Міських Млинах гончарство безповоротно зникне.
Відповідно до «Акту обстеження Міськомлинянської сільської ради», складеного членами Опішнянського райвиконкому 4 червня 1925 року, у селі мешкало 2616 «душ», до складу сільської ради входило 26 членів, серед яких – 4 кустарі [7, с.10]. Під час польових експедицій було встановлено, що на той час тут гончарством займалися: Ілько і Степан Федоші; Оксентій Багрій; Опанас Мірошниченко; Андрій Бордун; Федір, Степан і Трохим Гайдари; Петро Гайдара; Федір Гайдара; Іван, Василь і Митрофан Гайдари; Федір Шипило; Явдоким Шипило; Іван Шипило; Роман Шипило; Федір Федоша; Михайло Китриш; Василь Китриш; Яків Китриш; Федот Китриш; Тихін і Йосип Шульженки; Микита і Михайло Шульженки; Іван і Трохим Кизименки; Петро, Павло, Іван Біляки; Йосип і Мефодій Сердюченки; Андрій Чирвенко; Оврам Ночовник [5, 1; 4, с.220-342]. На жаль, точну кількість гончарів так і не вдалося встановити, але, враховуючи вже названі імена й прізвища, можна припустити, що, якщо їх чисельність і зменшилась порівняно з 1890-ми – 1900-ми роками, то промисел все ще продовжував існувати. Гончарні вироби користувалися попитом переважно в сільського населення. В урожайні роки гончарі не бідували. Відомо також, що, хоч і незначним, але джерелом прибутку для них були ще й фруктові садки. Багато хто з гончарів почав освоювати деякі інші ремесла: клали печі, чинбарювали, теслярували, займались торгівлею [14, с.2]. Більшість із них були грамотними, про що свідчать написи на фото, надіслані з фронтів Першої світової війни, листи й розповіді родичів. Скажімо, Йосип Шульженко, за словами його доньки Тамари Плескач, вів щоденник, де кожного дня записував погоду й різні важливі події, що відбувалися в Міських Млинах [15, с.2].
Враховуючи те, що більшість гончарів були грамотними, а окрім того відрізнялися своєю пошаною до християнської православної церкви, дехто з них входив до сільської церковної ради. Відомо, що упродовж 1923–1924 років гончарі Мефодій Сердюченко та Йосип Шульженко були позбавлені місцевою владою виборчих прав саме за участь у церковній раді храму Василія Великого [8, с.51]. Такі репресивні заходи часто застосовувалися на ряду з іншими видами покарань. Селяни боялися втратити цей привілей, оскільки даний факт фіксувався в документах відповідних органів, і від цього тавра вони не могли позбавитися ніде, де б не шукали притулку [9, 10].
Із закінченням періоду непу репресивні заходи щодо кустарів посилювалися. Більшість майстрів у Міських Млинах припинили активне гончарне виробництво саме в цей час. Ще 1925 року в селі існувало 4 сільськогосподарські артілі, які згодом об’єдналися в колгосп імені В’ячеслава Молотова. Місцева влада, втілюючи більшовицьку політику, спрямовану на ліквідацію кустарництва як форми малого приватного бізнесу, намагалася примусити гончарів та інших одноосібників вступати до колгоспу, обкладаючи їх непомірними податками. Невиплата податку каралася конфіскацією майна й продажем його на торгах. Так у Міських Млинах було вчинено з родиною кравця Андрія Скрипника. Його недобудовану хату було продано на торгах Гордієві Чирці [8, с.5].
Усі ці події практично не відображені в жодному з протоколів Опішнянської районної ради. Гончарів та інших кустарів ніби й не існувало. Переважна більшість звітів містять інформацію, де вказано, скільки посіяно зернових і бобових, який зібрано урожай і скільки пудів здано державі. Зустрічаються вказівки райвиконкому головам колгоспів аби селянам пшеницю на трудодні видавали тільки в разі стовідсоткового «виконання плану здачі зерна державі» [7, с.18]. Згадується про діяльність комітетів бідноти, які теж мали слідкувати за політичною ситуацією в селі та сприяти заготівлі хліба.
«Батько покинув гончарювати після непу, став активістом за совєти», – писала у своїх спогадах донька Йосипа Шульженка Галина Твердохліб [5, с.3]. Чи сам вирішив це зробити гончар, чи навчений був власним досвідом після позбавлення виборчого права, зрозуміти важко. У ці ж роки припиняють активно займатися гончарством, за словами родичів: Трохим Кизименко, Федір і Павло Гайдари, Андрій Чирвенко, Опанас Мірошниченко, Оксентій Багрій, Андрій Бордун. Полишають своє ремесло й перевізники: Павло Ткаченко, родини Кущіїв і Запаренків.
1929 рік розпочався в Міських Млинах рядом арештів. Терміново «відшукувалися» куркулі та «інші антирадянські елементи». До списку ворогів влади потрапив і колишній прапорщик царської армії, що свого часу воював за Центральну раду, фотохудожник Володимир Андрійович Мегидій. Одним із звинувачень, що прозвучали на його адресу, було: «Співав українські народні шовіністичні пісні» [1, с.5, 7].
Серед арештованих гончарів не було. Але, за словами доктора історичних наук Олеся Пошивайла, «саме в цей час об’єктом пильної уваги тоталітарного режиму стало українське мискарство. Гончарська мальовка була занадто прикметним явищем етнічної художньої культури» [6, с.76].
Пекло почалося вже через кілька років. «Друга половина 1932 року стала точкою перетину 2-х криз соціально-економічної і національно-політичної. Існує думка про те, що хлібозаготівля як така не була головною, тим більше єдиною причиною голоду. Більшовики більше боялися формування національної ідеї, національної свідомості, яка мала відгук і в своїй партії…» – зазначав у своїх спогадах доктор філософських наук Леонід Сморж [8, с.16].
Не всі гончарі стали членами колгоспу імені В’ячеслава Молотова. Іван та Яків Шипили, працюючи в колгоспі, намагались гончарювати й удома. Так само чинив Микита Шульженко й Федір Гайдара з сином Степаном. Сини Ілька Федоші залишалися одноосібниками, не пішла до колгоспу родина Арсентія Рябоконя. Тоді, як самого Арсентія Олександровича завербували в Дніпропетровський завод, його двадцятирічний син Іван був чудовим майстром і вже міг гончарювати самостійно. Ось, як він описував події 1932–1933 років: «Як почався голод, було мені 20 років, працював я гончарем удома. Робив посуд, мальовку. Батько мій Арсентій Олександрович працював у Дніпропетровську на заводі й передавав додому в парусинових рукавицях крупу через Кужим Ганну.
Мама – Ганна Прокопівна – була домогосподаркою. Тримали корову, мали землю. Перед початком голодовки купив я два мішки пшениці і сім’я коноплі (для забою олії). Коли почалося розкуркулювання, прийшли й до нас. Все б забрали, та нас попередили, от ми, дякувати Богу, змогли завчасно заховати корову. Вона нас і врятувала. Уповноважений від влади очолював бригаду з семи чи восьми чоловік, між якими була і одна жінка. Пригадую, як він, увійшовши в чулан, сказав: «Ось бачиш, держава ним нуждається, а воно ось і є». Отож забрали два мішки зерна і три мішки сім’я. Все забрали, нічого не лишили. Лазили й на горище, все перевіряли. Потім подивились, що нічого нема, та й пішли. Положили все на підводу й повезли.
Ми були не хліборобами, хоч землю мали. Батько на всю округу кращий пічник, а мама, поки була молодою, робила в людей по найму… У голодомор вижила вся моя сім’я: сестри Даша (1914 р.н.), Люба (1924 р.н.), брат Василь (1922 р.н.) і баба Лазутиха (мамина мати).
Брали бадилку кукурудзи, рубали, сушили й товкли. А було, що з муки робили оладки. Клейкі такі, єлі ковтнеш. Та ми їли. Приллє мама оладки молоком, ми й смакуємо…
Обшуки йшли кругом. Як бачать управителі, що людина ходить веселенька, не дуже пухла, вони до того зараз же і йдуть. Боже, що тільки творилося через цей голод. Жила недалеко від нас Марфа Кузьмівна. Так вона зарубала Якодимку, що та в неї ночувала, й посолила в діжці м’ясо. Я бачив, як міліція везла на підводі цюдіжку, а поряд на соломі жіночу голову. А саму Марфу відправили кудись, що вона вже й не повернулась.
А ще пригадую, як мене й мого товариша Андрія (Федошу) влада відправила в Котельву до сельсовєта, щоб в колгоспі полоти буряки. Арештували нас, привезли, а ми втекли вночі. От зайшли до крайньої хати в Котельві, стукаємо у вікно, щоб дозволили до ранку перебуть, бо страшно вночі йти додому. Кругом бандити, голодні. Отож, стукаємо до хати. Коли це виходить двоє дужих чоловіків – дивляться на нас, аж очима поїдають, та так люб’язно до хати запрошують. Я тоді Андрієві й кажу тихенько: «Давай тікати, бо вони нас з’їдять». Втекли ми від них, слава Богу. А через декілька днів їх арештували. У хаті в них знайшли трупи вбитих і поїдених. В тих краях людоїдство було частим явищем.
Андрій був у Котельві на базарі та виміняв пиріжок, а він виявився з людським м’ясом. Продавали там і котлети з такого ж м’яса. Є в Котельві й зараз той двір, де людей різали, як тварин.
Був у нас ще сусід Ванько Ур. Маленький сам, а живіт, як діжка. В його роду померли всі і він, окрім старшого брата Василя,що працював у колгоспі.
Тим, хто голодував, ніхто не допомагав. Кожен сам за себе.
Як були куліш зварили з висівок, то бабця й казала, щоб повік такий добрий був. А зараз стільки їжі, так жити немає коли» [13].
Іван Арсентійович був онуком талановитого гончаря Олександра Рябоконя, про якого відомий керамолог Іван Зарецький писав: «Есть еще в каждой местности выдающиеся гончары, хотя и не премированные. Таковы… в Мисских Млинах мисочники Александр Рябокинь и Клим Бадер» [3, с.117]. Нащадкові славного майстра вдалося вижити. Він займався гончарством, доки ставало сил, прожив 96 років. Династію продовжила донька Надія, а правнук Дмитро нині вивчає дідівське ремесло в Державній спеціалізованій художній школі-інтернаті І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному». Так пощастило далеко не всім.
Нині, крім спогадів родичів, не віднайдено жодного документа, який би засвідчив, що ж насправді відбувалося в Міських Млинах і Опішнянському районі в період Голодомору 1932–1933 років. Багатьох гончарських імен не знаємо, оскільки люди вимирали цілими родинами. Нащадків, які б могли щось розповісти, не лишилося.
Під час польових експедицій з розповідей жителів Міських Млинів стало відомо, що саме в цей час постраждало найбільше гончарських сімей. Тепер їм вже не доводилось вибирати, вступати до колгоспу чи ні. Але й колгосп рятував не завжди. Йосип Шульженко втратив двох дітей. Донька Микити Шульженка малювальниця Онисія Шульженко – сина Павла й чоловіка гончаря Івана Начального. Сина другої його доньки Секлети – Михайла – убив об’їждчик, зустрівши на колгоспному полі. Помер від голоду й чоловік Секлети – гончар Карпо Талахно. Навесні 1933 року не стало й самого Микити Шульженка [15, с.2].
Загинув голодною смертю й Федір Гайдара. Його сина Степана було вбито в заїжджому дворі в Охтирці, а труп, ймовірно, використано в якості їжі [12, с.3].
Вийшовши з двору Степана Федоші, зник гончар Григорій Мацко, а в 1970-х роках під час будівництва, у сусідньому дворі було знайдено людські кістки. Сестра Григорія – Онисія – поховала їх як останки свого брата [15, с.2].
Загинули від голоду разом зі своїми родинами Яків і Федот Китриші.
«Упродовж 1931, 1932–1933 років людям, голодом загнаним у колгоспи, нічого не платили. Обмежувались тим, що працюючим видавали жалюгідні пайки, зокрема у вигляді примітивного приварку й мізерних порцій хліба», – писав Леонід Сморж [8 с.16]. Голодували всі гончарі. Багато з них намагалися завербуватися в заводи у промислові міста: Кривий Ріг, Запоріжжя, Дніпропетровськ. Дехто з млинян вступив до гончарних артілей, що були організовані в Опішному. Петро Біляк працював у «Червоному гончарі». Син малювальниці Меланії Герман (Шипило) – Степан Герман – влаштувався на роботу в артіль «Художній керамік». Після вступу на історичний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка юнака було арештовано й розстріляно як ворога народу в місті Харків. Це лише окремі моменти з історичних хронік того періоду [11, с.2].
За словами доктора історичних наук Олеся Пошивайла, «гончарні осередки зазнавали значних втрат унаслідок численних воєнних кампаній, революційних трансформацій, іноді безглуздих економічних експериментів, передовсім упродовж 1914–1922, 1929–1933, 1941–1944 років» [6, с.75].
1941 року першим призовом були мобілізовані до лав Червоної армії гончарі: Степан, Михайло, Андрій, Федір Федоші, Василь Китриш, Василь Гайдара, Трохим Гайдара, Іван Чирвенко. Пішли на фронт 1943 року також Яків, Роман, Михайло, Касян Шипили, Іван і Олексій Біляки. З них повернулися лише брати Китриші, Трохим Гайдара та брати Біляки. Іван Павлович Біляк після Великої Вітчизняної війни очолював артіль «Червоний гончар» у Опішному. До 1950-х років робили посуд удома для власного вжитку Андрій Бордун, Іван Рябокінь і Йосип Шульженко.
Отже, наведені дані можуть переконливо свідчити про те, що кустарний гончарний промисел у селі Міські Млини, яке ще на початку 1920-х років залишалося центром виробництва мальованих полив’яних мисок у Полтавській окрузі, був повністю знищений.
Нині в Національному музеї-заповіднику українського гончарства зберігаються роботи Андрія Бордуна, Йосипа Шульженка, Микити Шульженка й Федора Гайдари. Вироби Остапа й Оврама Ночовників знаходяться в Полтавському краєзнавчому музеї, Російському етнографічному музеї в Санкт-Петербурзі.
Отримані розповіді з Міських Млинів – це лише маленька краплина того болю й страждань, які довелося пережити в роки більшовицького перевороту й сталінських репресій українському народові, але в ній, наче в дзеркалі, відбивається все, що відбувалося навколо. З того часу минуло 80 літ – ціле людське життя. Серед живих вже мало навіть тих, хто народився 1933 року, але криваві події далекої минувшини так і не вдалося вирвати з людської пам’яті. Можна спалити чи підробити документи, можна написати безліч брехливих книг, але, якщо лишився хоч один живий свідок, він розкаже правду…
1. Архівно-кримінальна справа Володимира Андрійовича Мегидія. 1929 // Архів управління СБУ в Полтавській області. – Спр.70899. – 35 арк.
2. Василенко В.И. Местечко Опошня Зеньковского уезда Полтавской губернии: Статистико-экономический очерк. – Полтава: Типография Губернского правления, 1889. – 40 с.
3. Зарецкий И.А. Гончарный промысел в Полтавской губернии. – Полтава: Типо-литография Л.Фришберга, 1894. – 3 нен., ІІ, 126, ХХІІІ, VІ, ІІ с.
4. Клименко Олена. Народна кераміка Опішні (до проблеми традицій та інновацій в народних художніх промислах): Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства. – К.: Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України, 1995 – 340 арк. (рукопис) // Національний музей-заповідник українського гончарства, Національний архів українського гончарства. – Ф.1. – Оп.2. – Од. зб.36/2. – 342 арк.
5. Листи Галини Твердохліб до Вікторїї Зубань. 2009 // Національний музей-заповідник українського гончарства, Національний архів українського гончарства. – 4 арк.
6. Пошивайло Олесь. Вершинне явище українського гончарства // Опішнянська мальована миска другої половини ХІХ – початку ХХ століття (у зібранні Російського етнографічного музею в Санкт-Петербурзі). – Опішне: Українське Народознавство, 2010 – С.50-259.
7. Протоколи засідань Опішнянського райвиконкому за 1925–1928 роки // Державний архів Полтавської області. – Ф.р.363. – Ор.1. – Спр.400. – 79 арк.
8. Сморж Л.О. Спогади про незабутнє і незабутніх. – Київ, 2009. – 402 арк. (рукопис) // Національний музей-заповідник українського гончарства, Національний архів українського гончарства.
9. Списки осіб, позбавлених виборчих прав по сільрадах Полтавської округи за 1923 рік // Державний архів Полтавської області. – Ф.р.363. – Оп.4. – Спр.1. – 348 арк.
10. Списки осіб, позбавлених виборчих прав по сільрадах Полтавської округи за 1924 рік // Державний архів Полтавської області. – Ф.р.363. – Оп.4. – Спр.7. – 407 арк.
11. Спогади Валентини Герман (1930 р.н.), доньки малювальниці Меланії Герман (Шипило) // Звіт Вікторії Зубань про етнографічну експедицію по Міських Млинах (Полтавщина) 2013 року. – Національний музей-заповідник українського гончарства, Національний архів українського гончарства. – 2 арк.
12. Спогади Івана Гайдари (1947 р.н.), сина гончаря Трохима Гайдари // Звіт Вікторії Зубань про етнографічну експедицію по Міських Млинах (Полтавщина) 2013 року. – Національний музей-заповідник українського гончарства, Національний архів українського гончарства. – 2 арк.
13. Спогади Івана Рябоконя, гончаря. Опішне, Полтавщина. 2009 // Польові матеріали Нелі Немерюк.
14. Спогади Надії Кальної (1944 р.н.), доньки гончаря Івана Рябоконя // Звіт Вікторії Зубань про етнографічну експедицію по Міських Млинах (Полтавщина) 2013 року. – Національний музей-заповідник українського гончарства, Національний архів українського гончарства. – 3 арк.
Спогади Тамари Плескач (1929 р.н.), доньки гончаря Йосипа Шульженка // Звіт Вікторії Зубань про етнографічну експедицію по Міських Млинах (Полтавщина) 2013 року. – Національний музей-заповідник українського гончарства, Національний архів українського гончарства. – 2 арк.