Обірвані струни
Село Міські Млини, що неподалік Опішного, вважається одним із наймальовничіших куточків Полтавщини. Виникло воно як передмістя гончарної столиці біля перевозу через річку Ворсклу. Поблизу річки стояв храм Василія Великого. Уже на початку ХІХ століття тут уздовж дороги простягався ряд торгових лавок. У нижній частині села (на низу) мешкали шевці, бондарі, стельмахи, кравці, ковалі, крамарі, у верхній частині (на горі), біля панського маєтку й на леваді, – гончарі. На початку ХХ століття, за словами відомого етнографа й керамолога Івана Зарецького, у Міських Млинах було 52 гончарські господарства. Куток Шипилівка славився своїми майстрами. Варто лише згадати Остапа й Оврама Ночовників, що мешкали там. Андрія Федошу, Йосипа Шульженка, Івана Шипила знали також в усій окрузі.
Меланія Герман (Шипило) (1906–1956) народилася в гончарській родині Сергія Євдокимовича й Пелагеї Кондратівни Шипилів. Малювати, як заведено, вчилась у мами, потім прикрашала мальовкою татові миски. Навчала й молодших сестер Наталочку та Євдокію. Все змагалася в роботі з сусідськими дівчатами Секлетою, Серафимою та Онисею Шульженко. Малювала не тільки вдома. Двоюрідний дядько Іван Іванович Шипило запрошував Меланію до себе розмальовувати посуд. Дуже подобались майстрові її орнаменти з квітів, винограду й калини. Неодноразово була дівчина і на ярмарках, коли тато їздив посудом торгувати. Весела, співуча, привітна красуня, наче магніт, приваблювала покупців, і ніхто вже не відходив від неї з порожніми руками. Хтось брав миски, хтось – горщики, а дехто – свистунці й монетку. Пройшов час, і Меланія вийшла заміж за Петра Германа. Народились діти: Микола й Валентина. Родина чоловіка гончарством не займалась, жили небідно, мали статки. У свята збирались у родинному колі, де на столі красувався мідний самовар і кузнєцовський фарфор. Родинною реліквією була скрипка, на якій грав тато і навчав синів. Свекри Меланії – Степан і Євдокія Германи – тримали власну крамницю в Міських Млинах. Допомагала їм у торгівлі старша донька Поліна. Сам Петро Степанович, закінчивши Опішненську гімназію з відзнакою, також став опорою батькам у роботі. Його сестра Віра вступила до вишу. Пізніше поїхав до Києва навчатись і наймолодший брат Степан. Він був улюбленцем родини. Доброзичливий, щирий, терплячий юнак вражав своєю чесністю і простотою. Меланії завжди було з ним про що поговорити, оскільки хлопець, як і вона, кохався в гончарстві. А ще більшою його пристрастю була історія. Степан мріяв бути вченим або вчителем. Перед тим, як вступити до Київського державного університету імені Тараса Шевченка, він працював у опішненській гончарській артілі «Художній керамік». Спілкувався з майстрами, вчився тонкощам гончарного ремесла, а ще розпитував старих людей про минувшину, вивчав історію рідного краю. Ставши студентом, він і в місті продовжував носити вишиванку, говорив те, що думав, тобто так і не став пристосуванцем. 1938 року сестра Степана Поліна принесла додому страшну звістку: «Брат зник з квартири. Ходять чутки, що його забрали працівники НКВС» Родичі не припиняли пошуків.
Минули роки… Віра й Поліна, Петро й Меланія берегли останню фотокартку 24-річного Степана як добру згадку про чисту й світлу душу. Берегла Меланія її й тоді, коли лишилась вдовою. Петро Степанович загинув під Смоленськом під час Другої світової війни. Валентина Петрівна Герман – донька Меланії Сергіївни, зберігає її й понині. Уціліла й скрипка, на якій грали Петро, батько Степан і син Степан Германи. Скрипка без струн – свідок тих далеких подій. Обірвані струни… обірвані долі. І лише зовсім недавно Валентина Петрівна, її діти та онуки дізналися, що Степан Степанович Герман був арештований і розстріляний у Харкові 1938 року. Врешті лишилася нерозгаданою тільки одна таємниця: Віра Герман була красунею, а так і не вийшла заміж, хоча її водночас кохали два юнаки з оточення брата Степана. Ймовірно, одного вона вважала зрадником, винним у загибелі рідної людини. За долю іншого боялася. Один був негідником, що помстився їй за байдужість. Другий, дорогий її серцю, міг повторити долю брата. Як було насправді – уже ніхто не розкаже… Відомо тільки, що коханий Віри Всеволод таки лишився живим, став відомим інженером-конструктором.
Кожна родина має свої фото й свою історію… Кожне покоління людей на землі отримує свою частку радості й щастя, горя й смутку. Жовтневий переворот, колгоспний рух, голодомор, одна за одною хвилі репресій, Перша й Друга світові війни понівечили людські долі, поклали в могилу тих, хто міг би стати цвітом нації. Жахливо ще й те, що в такі часи іноді вбивчою зброєю стають страх, егоїзм і породжені ним особисті амбіції.
Вікторія Зубань,
завідувач Меморіального музею-садиби
філософа й колекціонера опішненської кераміки
Леоніда Сморжа