Ще раз про сади Опішного

Цвітіння садів навесні завжди вражає, викликає почуття радості, створює піднесений настрій. Невипадково людина здавна намагалася оточити своє житло улюбленими культурними рослинами. Історія знає безліч прикладів неперевершеного садово-паркового мистецтва. Єгипетські фараони, прагнучи довести свою божественну недосяжність, закладали храмові та палацові сади, використовуючи математичні формули, їх зображення на залишках давньоєгипетських фресок демонструють чіткі геометричні лінії насаджених дерев, прямокутні басейни.

Одне з семи чудес світу – «висячі сади» Семіраміди у Вавилоні – й понині дивує людство. У них росли тисячі дерев, кущів і квітів, співали дивовижні птахи. Сотні рабів безперервно повертали дерев’яні колеса з причепленими до них шкіряними відрами, піднімаючи воду з Євфрату, яка по трубах подавалась на верхню терасу, а звідти збігала у вигляді ручаїв і водоспадів.

 Займалися садівництвом у Древньому Китаї та Японії. Садово-паркове мистецтво цих країн посідає чільне місце серед усіх інших видів мистецтва, як найбільш виразне, найбагатше за формою та змістом.

Можна чимало розповісти про сади Еллади і Давнього Рима, монастирські сади Середньовіччя і садово-паркові комплекси Доби Ренесансу, про бароковий комплекс Версаля, створений французьким архітектором і майстром садово-паркового мистецтва Андре Ленотром на замовлення короля Людовіка XIV, копії якого були відтворені в Люксембурзі, Мюнхені, Дрездені, Дюссельдорфі, Потсдамі, Лондоні, Лісабоні, Відні, Петербурзі, але все це давно відомо широкому загалу. А от про розкішні сади Опішного, які свого часу отримали майже такої ж слави, як і опішнянська кераміка, про сливи, які не соромилися куштувати при царських й королівських дворах, на жаль, написано не так багато.

Клімат України завжди був сприятливий для вирощування  фруктових  дерев. Садівництво в Україні відоме з античних часів, його культивували греки в Північному Причорномор'ї. За Княжої доби відомі сади при монастирях і княжих садибах.   У ХVI–XVII століттях садівництвом займалися багаті землевласники, у  XVIII столітті воно розвинулося в містах, при садибах шляхти та козацької старшини.

На жаль, історія замовчує ім'я того, хто  перший  заклав фруктовий сад в Опішному, але відомо, що у XVIII столітті вони вже росли і плодоносили. У XIX столітті серед землевласників, що вирощували сади в околицях Опішного, етнограф Віктор Василенко згадує родину Тріпольських. Мешканці Міських Млинів називають імена банкіра Григорія Рубінштейна та офіцера царської армії Мегдія як власників великих земельних угідь під садами. Але це далеко не всі, хто займався садівництвом. Сливи, груші, яблуні, вишні, черешні вирощували й козаки, ремісники та міщани. Невеликий садок або хоча б кілька фруктових дерев росли чи не в кожній садибі.

«Местечко утопает в зелени многочисленных садов, разбросанных весьма часто по крутым склонам…» – писав Віктор Василенко [1, с.8]Багато хто з подорожуючих з Полтави до Гадяча або з Миргорода на Охтирку зупинявся саме в заїжджих дворах Опішного, щоб скуштувати п'янкої наливки чи солених слив. «Некоторые Опошнянскіе дворы пріобрели в свое время известность обильными и вкусными яствами, превосходными наливками и в особенности маринадами и солеными фруктами, так что проезжее купечество и «паны» не пропускали случая оказать честь кулинарному искусству туземных хозяек» [1, с.10]Сушені фрукти, «гнічені» сливи або чорнослив возили на продаж купці та й самі опішняни: «Но особенно славилась Опошня садоводством еще во времена Шафонскаго: «Садовые разные плоды здесь отменной доброты в великом множестве родятся, которых великорусскіе купцы в Москву и Петербург на многіе тысячи в лето покупают, кроме того, что сами жители в Харьков и Сумы оные отвозят. По запискам Арандаренка, Опошнянскіе жители «особенно» промышляли свежими и сушеными фруктами и специально сливами солеными и сушеными на чернослив. Лучшіи чернослив приготовлял тогда козак Колодка, а лучшее соленье козачка Марковская»[1, с.10-11].Така торгівля приносила значні прибутки. Якщо порівняти – на той час в Опішному пара чобіт коштувала 2-4 руб, а 16 десятин поля можна було придбати за 800 руб. «По словам местных старожилов, в урожайные годы, Опошнянскіе садовладельцы получали чистаго дохода не менее 15/т. руб. Существовали целыя сотни сушилен, которыя многими были заброшены в теченіе 7 лет непрерывных плохих урожаев»[1, с.39]Зимові морози, суховії й засушливі весни з невеликою кількістю опадів, а іноді й недбале використання природних ресурсів  призводили до значного зниження урожайності садків. «Причину истощенія вод объясняют различно: один старик, тоном глубокаго убежденія высказал, что это творится «по Божому глаголу» и что «земля пиднялася в гору, а вода подалася вниз». Менее склонные к мистицизму заметили в последніе 15-20 л., рядом с лесоистребленіем – метеорологическое непостоянство и усиленное действіе северо-восточнаго ветра «суховія», дующаго иногда непрерывно по нескольку недель, в особенности в період цветенія садов; при чем завязь фруктов гибнет массами» [1, с.11-12].

Для тривалого зберігання й транспортування фрукти в Опішному сушили в спеціальних сушарках або сушнях. Ось що повідав етнограф Віктор Василенко: «Скажем еще несколько слов о садоводстве, которым Опошня славилась уже в прошлом веке. Еще во времена Арандаренка (в 1840–50-х г.) была «Опошня вся в садах, изобилующих прекрасными фруктами и особенно сливами крупными, вкусными, способными для соленія и на сушеніе. Здешнія сливы получили известность под именем Опошнянских. Здесь на особо устроенных сушнях приготовляют чернослив и производят им торг в Харьков и Донскія места; сушат также вишни, груши, терн, чернослив и яблоки». Все это не перевелось и теперь, хотя слава Опошни значительно померкла и садоводство совсем пріупало…Опошнянскіе «сушни» или «копанки» устраивают таким образом: выкапывают довольно глубокую яму (аршина в 2) и устраивают из сырцоваго кирпича топку с «черінем» (сводом). Затем над черенем делают «вінец» (сруб) из бревен в один ряд, в который врезывают ребром две или три доски в виде рам с перекладинами из лат, оставляя между рамою и стенками ямы проход для дыма. На перекладины в два или три яруса устанавливают плетеные из хвороста ящики – верхніи с более редкою решеткой; в ящики накладывают фрукты. Над сушнеи устраивают на 4 столбах навес с крышей, оставляя отверстіе для выхода дыма из ямы. Горячій воздух из топки поднимается в раму и пройдя чрез слой фруктов, выводится наружу чрез отверстіе в крыше. При сушеніи, в нижніи ящик стекает с верхних ящиков фруктовый сок, которым и поливают фрукты среднего ящика. Сырые фрукты поступают в верхніи ящик и проваливаются, а затем перемещаются в средний, где испускают из себя сок в значительной степени и подсыхают, а в нижнем уже окончательно доспевают» [1, с.38-39].

В Опішному і понині солять сливи з чебрецем, так само сушать їх дідівським способом, на зиму «мочать яблука у гарбузі» за старовинним рецептом. Сушню можна також побачити на деяких подвір'ях, а щоб краще  розгледіти, треба потрапити до Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа в Міських Млинах. Дивовижними рецептами з Вами там також поділяться. Приїздіть, цього року чекаємо врожаю!

Література:

1.      Василенко В.І. Местечко Опошня Зеньковского уезда Полтавской губернии: Статико-економический очерк. – Полтава: Типография Губернского правления, 1889. – 41 с.

Вікторія Зубань,
завідувач Меморіального музею-садиби
філософа й колекціонера опішнянської кераміки
Леоніда Сморжа