Спогади ветерана

Леонід Опанасович Сморж (07.11.1927 – 21.07.2009) – видатний український учений-філософ, керамолог, колекціонер старожитностей, доктор філософських наук, професор.

Серед його захоплень – поезія, живопис, фотографія, колекціонування творів народного мистецтва. За життя він був власником найбільшої в Україні приватної колекції опішненської кераміки. Леонід Сморж досяг багатьох вершин. Тим періодом, коли формувались його доля і характер, були роки Другої світової війни. З 15-ти років юнак воював на фронтах німецько-радянської війни. Переживши багато драматичних моментів, бачачи смерть навкруги, Леонід Сморж осягнув ціну життя і намагався недаремно прожити кожну хвилину.

За мужність і героїзм був відзначений багатьма нагородами, у тому числі орденами Слави, Великої Вітчизняної війни та За мужність.

Леонід Сморж під час служби на Чорноморському флоті. Євпаторія, АР Крим. 1944. Автор фото невідомий. Національний музей-заповідник українського гончарства, Національний архів українського гончарства

Про цей період свого життя він згадував у книзі «Про незабутнє і незабутніх (спогади)»:

Наймолодший боєць

«Великим перебільшенням буде думати, що ті, кого мобілізували на війну, ішли на неї з великим ентузіазмом, як це відзнято  в пропагандистських фільмах того часу і в кінохроніці. Але було б неправдою твердити, що не було тих, хто йшов добровільно і навіть рвався з усіх сил. Особливо це було характерно для молоді, у першу чергу тієї, яка  після мобілізації потрапляла в запасні полки, які геть погано забезпечували їжею й одягом. Натерпівшись, люди не могли дочекатися, коли їх направлять на фронт. Частково це пояснює причину, чому ліси, де відбувалося переформування, наповнилися веселими голосами, сміхом, піснями. Особливо цим виділялася група, в якій верховодили Петько Литовченко – невисокий, круглолиций, чорнявий баляндрасник, веселун, і його дружок – світловолосий, угро-фінського типу сибіряк Васька Реутов, теж любитель баляси точити і співати. В цю масу новоприбулих, майже моїх однолітків, цілком органічно вписався і я. Вони мало чим відрізнялися від мене зовні: такі ж «зелені» і в стані «молочно-воскові» стиглості. Якщо до передислокації на Прибалтику при попередньому командному складі як неповнолітній я відчував деяке потурання, то нові командири взводів і рот не стали з'ясовувати, коли і де хто народився. Колишній комсорг батальйону Микола Васильович Меркулов, якому в перших же боях на Прибалтиці протипіхотною міною відірвало ступню, на зустрічі ветеранів 1985 року в Москві, підійшовши до мене, сказав, що я – наймолодший комсомолець-боєць. Віднині ж мені вже ні в чому не потурали. Одягнений і озброєний, як і решта, в переходах і в маршах ніс, як і всі, свою рушницю, речовий мішок, часом із запасом патронів, їв те ж саме, що й усі, був на тому ж самому пайку, включаючи цукор, махорку і «бойові сто грамів». Те, що в звичайних мирних умовах могло б стати підставою для пом’якшення ставлення й полегшення умов, у бойовій обстановці анулювалося».

Леонід Сморж(другий ряд, другий праворуч) з друзями. Опішне, Полтавщина. 1947.Автор фото невідомий. Національний музей-заповідник українського гончарства, Національний архів українського гончарства

Атака

 «Атака, як нам повідомили, повинна була розпочатися о восьмій годині ранку. Ніч минула в тривожному очікуванні, а ранок  – у напруженому томлінні. Сіро, похмуро, тужливо. Годинника ні в мене, ні в інших хлопців не було, чекали червоної ракети, яка стане сигналом для артилерійської підготовки, заодно й сигналом для нас, піхотинців, підготуватися до атаки. За задумом, артилерія повинна придушити вогневі точки супротивника, насамперед, у його першій лінії траншей, потім перенести вогневий вал далі, уперед. Ми ж, піхотинці, після зеленої ракети повинні вискочити зі своїх траншей і чимдуж бігти за ним до ворожих траншей і далі в напрямку села Ворожейки.

Нарешті, о дванадцятій  ̶ червона ракета. Загриміла артпідготовка, суцільне ревіння сотень гармат і мінометів. Із нашої траншеї не можна було судити про ефективність влучень, адже все заволокло димом і хмарами землі, яку піднімали вибухи. Піднялася в небо зелена ракета. Разом з іншими вискакую з траншеї і, не думаючи  про героїзм, не зовсім тямлячи, чимдуж біжу, щоб досягти, як було наказано, німецької траншеї. Разом з іншими кричу: «Ура», але свого крику  майже не чую. Відстань відносно невелика  ̶  спринтерська. Раптом із німецьких траншей ураганний вогонь із кулеметів і автоматів, прямо в упор. Миттєво падаю у виямку за великою купиною і тієї ж миті відчуваю понад самою моєю спиною рвучкий вітер: кулеметна черга. Я лежу, розпластавшись, навпроти кулеметної точки німців метрів за п'ятдесят. Мені хочеться злитися ізземлею. Вогневий вал нашої артилерії пішов у глибину німецької оборони, а з німецького боку на нашу оборону посипався град снарядів і мін, особливо виділяються «ванюші» – шестиствольні  німецькі міномети. Німці-кулеметники пильно тримають мене в полі свого зору, бо тільки-но я поворухнувся  ̶   відразу ж кулеметна черга і рвучкий вітер за спиною. Напередодні я одержав зимове обмундирування, але, щоб легше бігти, залишився в літньому, а зимове склав у речовий мішок. Із шинелі склав скатку. Завдяки їй частина речового мішка піднялася, і саме в неї влучають кулі. Оскільки в листопаді темніти починає десь о пів на п'яту, до того цього сірого дня стояв туман, мені вдалося вибратися до своїх благополучно, і вони мали нагоду дивуватись з мого речового мішка, верхня частина якого, побита кулями, перетворилась у смужки. До речі, свідком мого повернення з-під обстрілу був і мій майбутній командир групи снайперів ГеройРадянського Союзу Яків Михайлович Сметньов».

Леонід Сморж(перший ряд, другий ліворуч)на конференції снайперів 2-го Прибалтійського фронту. Квітень 1944.Автор фото невідомий. Національний музей-заповідник українського гончарства, Національний архів українського гончарства

Курсант школи морської авіації

«Ще не сходило сонце, як я вже був у Новому Афоні. Біля самого берега моря я побачив вартового –  молодого моряка в бушлаті, з карабіном за плечима. Я підійшов до нього, привітався, сказав, хто я і чому прибув сюди. Височенький, стрункий, міцної статури хлопець приязно сказав, що мені доведеться почекати, доки відбудеться побудка, зарядка, ранковий туалет, після чого навчальні роти прийдуть сюди снідати, а він саме й охороняє камбуз (їдальню). Мене повинні нагодувати, і після цього я вирішу свої справи.

Ось засвітився й зафарбувався в червоний колір морський горизонт, не затримуючись, із-за горизонту викотилося, немов умите, свіженьке сонце. Усе навколо заграло всіма кольорами веселки. Море в поєднанні з кипарисами й пальмами зачаровувало, і я милувався ним, аж доки не почув стройові пісні: навчальні роти йшли від будівель, де спали, на сніданок, кожна в робах свого кольору: білого, зеленого, світло-синього. Сам вигляд одягнених у чисте, бадьорих і фізично здорових хлопців наповнив мою душу гордістю за них і надією за себе. Віднині мені не доведеться проживати у вимазаному окопним ґрунтом одязі, їсти як-небудь зварену кашу, ковтати каламутне пійло, яке називають чаєм. Їдальня для мене віднині – камбуз. Розміщена вона в колишньому спеціалізованому санаторному приміщенні з величезним залом, який по всьому периметру заставлений чисто вимитими дерев’яними столами й лавками. Місця вистачало для всіх, у тому числі й для мене. Без зайвих слів мене посадили за один зі столів, і їжа мені здалася дуже смачною.

Після сніданку мене прийняв начальник школи полковник Баришніков – уже немолодий чоловік з грубуватим, але добрим одутлим обличчям і з задишкою, якому не пасувала військова форма. Вислухавши мене і прочитавши мої папери, а також записку, яку мені видали в штабі повітряних сил флоту, він, добродушно хмикнувши, сказав: «Ну, що ж, отримуй обмундирування і гуляй, доки ми не випустимо цей табір і не наберемо новий йому на зміну».

Я запитав, скільки для цього треба часу. Він відповів, що чотири місяці. Потім я маю гуляти ще місяць, доки новий табір буде проходити обов’язковий курс молодого червонофлотця, але мені його проходити не треба.

Мене така перспектива не влаштовувала: загалом це складало майже півтора роки, а за цей час війна може закінчитись без мене. Ледве не в сльозах я став благати начальника школи дозволити мені пройти навчання з нинішнім набором. Він пояснив мені, що спеціальність стрільця-радиста вимагає більше часу, ніж навчання льотчика і штурмана, бо, крім знання радіостанції, треба вміти працювати з прийому-передачі, кодувати, ну, зрозуміло, і стріляти з кулемета. Та я продовжував наполягати, і Баришніков, черговий раз хмикнувши, дав згоду.

Прямо від начальника школи я пішов до мічмана, який завідував речовим складом. Він, подивившись у мою червоноармійську книжку, став підбирати для мене відповідну моєму званню форму. У книжці було записано, що я старший сержант, про що я і не знав. Чи не замполіт постарався це зробити? Мічман подав мені кітель, мічманку, погони старшого сержанта. Я ледве не онімів від несподіванки: я так хотів і очікував на форму, в яку були одягнені всі курсанти школи: в безкозирку зі стрічками і якорями на них, «форменку» із синім коміром, тільняшку. Жалісливим голосом я попросив, чи не можна обміняти видану форму на матроську. Мічман не став робити з цього проблему і сказав, що в такому випадку мене треба записати рядовим, з чим я радісно  погодився».

Леонід Сморж(другий ряд, другий праворуч)на зустрічі ветеранів Великої Вітчизняної війни. Василівка,Білгородська область, Росія. Серпень 1988.Автор фото невідомий. Національний музей-заповідник українського гончарства, Національний архів українського гончарства

 

Інна Прокопенко,

молодший науковий співробітник

Меморіального музею-садиби філософа

й колекціонера опішненської кераміки

Леоніда Сморжа

Додати коментар

Захисний код
Оновити