До дня народження філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа

Леонід Сморж (ліворуч) на святкуванні 80-річчя Василя Омеляненка (праворуч). Опішне, Полтавщина. 2005. Фото Олеся Пошивайла. Приватний архів Леоніда Сморжа. Публікується вперше

Упродовж 1960-х – 1990-х років гончарством Опішного цікавився відомий український учений, доктор філософських наук, професор Леонід Сморж. Він не був «кабінетним» вченим, що  вивчає гончарство, дізнається про життя і творчість народних майстрів тільки в бібліотеках та архівах, а йшов до гончарів і безпосередньо спілкувався з ними, вчився їхнього ремесла, фіксував розповіді, діалоги. І не просто слухав майстрів, а намагався допомогти й підтримати їх.

 Леонід Сморж народився 1927 року в селі Орданівка, що в Полтавщині. 1932 року родина переїхала до Опішного, а 1934 року – до мальовничого гончарського села Міські Млини, що поблизу Опішного, а тому зацікавленість вченого творчістю опішненських гончарів не була випадковістю. Як він згадував сам: «Те, що існує гончарство загалом, а в нашій місцевості зокрема, я не міг не знати, адже в побуті в моєму дитинстві переважав глиняний посуд. Про гончарство постійно нагадувало численне череп’я в грядках, де колись була гончарня, знайомі, що на моїй пам’яті працювали в гончарних артілях, а згодом на заводі» [4, с.189].

Леонід Сморж (другий ліворуч) з директором Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України Олесем Пошивайлом та його співробітниками. Опішне, Полтавщина. 2005. Автор фото невідомий. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства в Опішному. Публікується вперше

Працюючи викладачем на Кафедрі філософії Київського державного педагогічного інституту  імені Олексія Горького, Леонід Сморж колекціонував та вивчав опішненську кераміку  [6, с.126; 4, с.189]. «Почалося це з випадкового відвідування виробництва, невимушених розмов зі знайомими й незнайомими працівниками: гончарями, малювальницями тощо. Поступово я пройнявся їхніми інтересами, проблемами, думами й настроями. На той час фактично було ліквідовано індивідуальне гончарство, й гончарі, залишивши своє заняття, масово пішли в колгоспи або в артілі кустарів, де за інерцією ще животів дух особистої зацікавленості у творчості, але й він став згасати, коли ці артілі передали промисловим підприємствам. Намагання перетворити народне, традиційне, кустарне на промислове, конвеєрне, уніфіковане зі згубною невідворотністю прирікало опішненський гончарний промисел на згасання і загибель. Ті, від кого все це залежало, замість того, щоб закріпити багатовікові традиції опішненського гончарства й створити умови для нового етапу й розвитку, підвищити рівень культури виробництва, підтримувати і розвивати майстерність гончарів і малювальниць, обмежувалися тільки тими нововведеннями, які дозволяли збільшувати кількість виробленого на шкоду якості, втрачалися традиції й особистісний інтерес до праці, до професії гончаря загалом»  [4, с.189]. Саме в цей час у періодиці вийшли статті Леоніда Сморжа («Закріплення традицій і утвердження нового» (1967), «Завтрашній день опішнянської кераміки» (1968), «Щоб відродилася слава Опішні» (1969), «Словно майський луг» (1971) [1], де вчений виступав за розвиток народних художніх промислів, закликав владу підтримати гончарів, створити при опішненському заводі «Художній керамік» творчу лабораторію для відомих майстрів, керамічне училище для молоді [2; 3].

Леонід Сморж і Олесь Пошивайло на засіданні Вченої ради Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України. Опішне, Полтавщина. 2005. Фото Анатолія Щербаня. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства в Опішному. Публікується вперше

Можна лише дивуватися, якими пророчими виявилися його слова: «Вірю, недалекий той час, коли туристські автобуси, що їдуть на Харків, Київ, Дніпропетровськ, Суми, Полтаву, обов’язково будуть звертати на Опішню, де на той час справді розквітнуть народні промисли, відкриється їх музей. Проїжджаючи повз оспіваних І.Котляревським сливових садів, туристи зустрінуться з людьми, які творять веселкову кераміку – сонячну пісню рідної землі» [3]. Його мрія здійснилася значно пізніше, 1986 року, коли в Опішному було засновано Музей гончарства. І саме Леонід Сморж «доклав чимало зусиль для його організаційного формування», адже він не тільки писав наукові праці, а й «оббивав» пороги різних державних установ з метою створення Національного центру збереження й вивчення гончарної спадщини українців.

З першого дня заснування Національного музею-заповідника українського гончарства і до останньої хвилини свого життя Леонід Сморж активно співпрацював з музеєм та підтримував усі найкращі починання цього закладу. Був членом редколегій «Українського керамологічного журналу» (2001–2005) та Національного наукового щорічника «Українська керамологія» (2001–2002); членом Наглядової ради Національного музею-заповідника українського гончарства
(з 2001); членом Ученої ради Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України (з 2002); завідувачем Науково-дослідного відділу керамології новітнього часу Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України (з 2004); членом Національної експертної керамологічної ради щорічних Національних конкурсів публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні «КеГоКе» (з 2007).  За кілька місяців до смерті вчений передав до фондів Національного музею-заповідника українського гончарства власну колекцію опішненської кераміки [7].

Леонід Сморж зі студентами-юристами Київського міжнародного університету. Київ. Червень 2004. Автор фото невідомий. Приватний архів Леоніда Сморжа. 
Публікується вперше

Леонід Сморж – представник мистецтвознавчої керамології, який відкрив світові творчі портрети відомих опішненських гончарів і малювальниць. Кожного майстра він знав особисто і спілкувався з ними не тільки при зустрічах, а й у листуванні (епістолярна спадщина вченого зберігається в Національному архіві українського гончарства Національного музею-заповідника українського гончарства). Велику цінність становлять також щоденники вченого, де в цитатах і цифрах відображено події періоду 1960-х – початку 2000-х років, а також коментарі автора – очевидця й учасника цих подій. Листи і щоденники Леоніда Сморжа – це першоджерела, унікальний матеріал для вивчення гончарства Опішного цього періоду.

Багатолітнє спілкування Леоніда Сморжа з багатьма гончарськими родинами дозволило йому пізнати психологію народного майстра. Починаючи з 1999 року,  в періодичних виданнях і збірниках він опублікував чимало керамологічних праць, присвячених творчості славетної української гончарки, заслуженого майстра народної творчості України Олександри Селюченко («Олександра Селюченко як творча особистість і художник» (1999), «Олександра Селюченко: доля і характер (до 80-ліття від дня народження (06.05.1921 – 23.06.1987)» (2001), «Олександра Селюченко як носій архетипу і міфотворець» (2002), «Олександра Селюченко як творча індивідуальність» (2002) тощо). 2004 року вчений видав монографію про феномен Олександри Селюченко «Гончарівна (одержима керамікою)», яка зайняла 2 місце в номінації «Краща публікація на теми керамології, гончарства, кераміки» І Національного конкурсу публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні «КеГоКе-2007» (за публікаціями 2004 року). Образ народного майстра Леонід Сморж розкрив з точку зору вченого-філософа, вченого-естета. «Не написати цю книгу було б для мене не тільки актом знехтування мого обов’язку перед світлою пам’яттю Олександри Федорівни  Селюченко, але й перед усіма опішненськими гончарями, з якими у мене склалася давня дружба й тривалі творчі зв’язки», – згадував учений [5, с.18]. Джерелом пізнання духовного світу Гончарки стали враження від особистого спілкування з художником, спогади сучасників про неї, її листи, щоденники. Як зауважив доктор історичних наук, професор Олесь Пошивайло, «це дослідження є унікальним явищем у сучасній керамології. Уперше українці отримали фундаментальну наукову працю про долю народного майстра, фаховий філософський аналіз життя Великої Українки-Гончарки».

Працівники Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному Оксана Ликова, Людмила Дяченко та Юрко Пошивайло під час візиту до Леоніда Сморжа. Київ. 2006. Фото Олеся Пошивайла. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства в Опішному. Публікується вперше

Однією зі статей, яка характеризує опішненських гончарів, зокрема неперевершений гончарний дует заслуженого майстра народної творчості України Гаврила Пошивайла і його дружини Явдохи Пошивайло, є стаття Леоніда Сморжа «Незабутні», опублікована в журналі «Українська керамологія: Національний науковий щорічник» (2001). Публікація становить спогади вченого, що були виголошені ним у формі доповіді на вечорі з нагоди 90-річчя родини, що відбувся 24.07.1999 року в рамках ІІІ Всеукраїнського симпозіуму монументальної кераміки в Опішному «Поезія гончарства на майданах і в парках України». В цій статті подано не лише біографічні дані Гаврила і Явдохи Пошивайлів,  описано їх побут, манеру спілкування, розповіді про них інших майстрів, зроблено акцент на моральних якостях видатних українських мистців.

Про життєвий і творчий шлях своєї землячки талановитої малювальниці Параски Біляк Леонід Сморж писав у статті «Життя, віддане кераміці» (2002). Вчений високо оцінив її талант, художній смак, людські якості. Перед нами постає портрет непересічної творчої особистості, що намагається утверджувати свій талант в умовах сучасного суспільства.

На подвір’ї цеху №4 заводу «Художній керамік»: (зліва направо) Леонід Сморж, Гаврило Пошивайло, Явдоха Пошивайло, майстер цеху Дмитро Сердюченко. Опішне, Полтавщина. Липень 1968. Автор фото невідомий. Приватний архів Леоніда Сморжа. Публікується вперше

Отже, наукова діяльність Леоніда Сморжа як керамолога була направлена на вивчення творчої особистості в сучасному світовому суспільстві, яке починає відчувати на собі наслідки кризи обраного техногенного шляху розвитку. Вчений протестував проти занепаду народного мистецтва та деградації культури загалом. Більшість інформації про опішненське гончарство Леонід Сморж отримав у спілкуванні з мистцями. Його листи, щоденники, спогади, наукові праці є безцінним спадком для нащадків.

У сімейному музеї родини Пошивайлів: (зліва направо) Олесь Пошивайло, Гаврило Пошивайло, Явдоха Пошивайло та Леонід Сморж. Опішне, Полтавщина. 05.08.1987. Фото Ярослава Дацюка. Приватний архів Леоніда Сморжа. Публікується вперше

Інна Прокопенко,

молодший науковий співробітник

Меморіального музею-садиби філософа

й колекціонера опішненської кераміки

Леоніда Сморжа

 

1. Пошивайло Олесь. Студії опішнянського гончарства // Опішнянська мальована миска другої половини ХІХ – початку ХХ століття (у зібранні Російського етнографічного музею в Санкт-Петербурзі). – Опішне: Українське Народознавство, 2010. – С.122-124.

2. Сморж Л. Завтрашній день опішненської кераміки // Народна творчість та етнографія. – 1968. – №4. – С.47-53.

3. Сморж Л. Щоб відродилася слава Опішні // Культура і життя. – 1969. – 21 грудня. – С.3.

4. Сморж Л.О. Спогади про незабутнє і незабутніх: Рукопис. – К., 2009 // Національний музей-заповідник українського гончарства, Національний архів українського гончарства.

5. Сморж Леонід. Гончарівна (одержима керамікою). – Опішне: Українське Народознавство, 2004. – 304 с.

6. Сморж Леонід. Короткі спогади про минулі літа // Український керамологічний журнал. – 2002. – №4. – С.570-573.

7. Сморж Леонід Панасович // Олесь Пошивайло. Короткий академічний словник сучасних українських керамологів (культурна керамологія). – Друге видання в Україні. – Опішне: Українське Народознавство, 2009. – С.143-145.

Додати коментар

Захисний код
Оновити