МРІЯ ПРО МУЗЕЙ ГОНЧАРСТВА

Цього року Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному відзначає
30-річчя від дня заснування. Пройшовши шлях становлення від музею місцевого значення до музею національного значення, нині Музей-заповідник знаний не лише в Україні, а й за її межами.

Та мало кому відомо, що біля джерел створення й розбудови Музею гончарства в гончарній столиці України стояв і Леонід Сморж.Працюючи викладачем на Кафедрі філософії Київського державного педагогічного інституту імені Олексія Горького, він почав колекціонувати й вивчати опішненську кераміку [4, с.189; 5, с.126]. «Почалося це з випадкового відвідування виробництва, невимушених розмов зі знайомими й незнайомими працівниками: гончарями, малювальницями тощо. Поступово я пройнявся їхніми інтересами, проблемами, думами й настроями. На той час фактично було ліквідовано індивідуальне гончарство, й гончарі, залишивши своє заняття, масово пішли в колгоспи або в артілі кустарів, де за інерцією ще животів дух особистої зацікавленості у творчості, але й він став згасати, коли ці артілі передали промисловим підприємствам. Намагання перетворити народне, традиційне, кустарне на промислове, конвеєрне, уніфіковане зі згубною невідворотністю прирікало опішненський гончарний промисел на згасання і загибель. Ті, від кого все це залежало, замість того, щоб закріпити багатовікові традиції опішненського гончарства й створити умови для нового етапу й розвитку, підвищити рівень культури виробництва, підтримувати і розвивати майстерність гончарів і малювальниць, обмежувалися тільки тими нововведеннями, які дозволяли збільшувати кількість виробленого на шкоду якості, втрачалися традиції й особистісний інтерес до праці, до професії гончаря загалом» [4, с.189]. Саме в цей час у періодиці з’явилися статті Леоніда Сморжа «Закріплення традицій і утвердження нового» (1967), «Завтрашній день опішнянської кераміки» (1968), «Щоб відродилася слава Опішні» (1969), «Словно майский луг» (1971) [1], де вчений виступав за розвиток народних художніх промислів, закликав владу підтримати гончарів, створити при опішненському заводі «Художній керамік» творчу лабораторію для відомих майстрів, гончарне училище для молоді [2; 3].

Можна тільки дивуватися, але якими пророчими виявилися його слова: «Вірю, недалекий той час, коли туристські автобуси, що їдуть на Харків, Київ, Дніпропетровськ, Суми, Полтаву, обов’язково будуть звертати на Опішню, де на той час справді розквітнуть народні промисли, відкриється їх музей. Проїжджаючи повз оспіваних І.Котляревським сливових садів, туристи зустрінуться з людьми, які творять веселкову кераміку – сонячну пісню рідної землі» [5].

Його мрія здійснилася значно пізніше, 1986 року, коли в Опішному було засновано Музей гончарства. І саме Леонід Сморж доклав чимало зусиль для його організаційного формування, адже не тільки писав наукові праці, а й «оббивав пороги» різних державних установ з метою створення унікального закладу, орієнтованого на збереження й вивчення гончарної спадщини нашого народу.

З першого дня заснування Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному і до останньої хвилини свого життя Леонід Сморж активно співпрацював з Музеєм-заповідником, підтримував усі його починання. Він був членом Наглядової ради Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному (з 2001); членом редколегій «Українського керамологічного журналу» (2001–2005) та Національного наукового щорічника «Українська керамологія» (2001–2002), що виходили друком у музейному видавництві «Українське Народознавство»; членом Національної експертної керамологічної ради щорічних Національних конкурсів публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні «КеГоКе» (з 2007), ініційованих Музеєм-заповідником та Інститутом керамології – відділенням Інституту народознавства НАН України. За кілька місяців до смерті вчений передав до фондів Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному власну колекцію опішненської кераміки [6].

Тож внесок Леоніда Сморжа в справу створення Музею гончарства є неоціненним. За словами доктора історичних наук, професора Олеся Пошивайла, «без його багатолітніх добродійних зусиль у гончарській столиці, можливо, так ніколи б і не постав Національний центр збереження й вивчення гончарної спадщини українців» [1, с.123].

Леонід Сморж:

«Ідея створити музей кераміки в Опішному настільки оволоділа нами, Олесем Пошивайлом і мною, що ми при зустрічах часто обговорювали її. Коли ж після одруження його забрали на військову службу, яку він відбував під Києвом, то перед Новим 1983 роком він спочатку написав мені листа, в якому насамперед йшла мова про кераміку і музей, співробітництво в цій справі, а в передноворічний день він зателефонував мені, сказав, що відпросився в командування, завітає під вечір до мене. Він був у мене з дружиною, прихопивши із собою вже написані ним матеріали про Опішне, які згодом ввійшли в монографію і стали основою дисертації. В той вечір ми багато говорили про музей, можливості його утворення, організації,функціонування і шанси на існування. Звільнившись з військової служби, Саша став ходити і сам, і зі мною по справах, які стосувались музею. Так, у середу 20 лютого 1985 року Саша їздив у Опішне з метою відвоювати під музей пару заводських приміщень, а наступного дня ми вже вдвох ходили до Бориса Ілліча Олійника, видатного поета і громадського діяча в сфері культури, мого однокурсника по навчанню в університеті і давнього товариша. Вислухавши нас, він пообіцяв нам всіляко допомагати. 30 вересня 1985 року в нас була з ним тривала розмова по телефону з приводу музею і заходів по його організації з уточненням деяких моментів у цій справі. 8 грудня 1985 року ми з Сашою в черговий раз склали і відредагували лист до республіканської газети, в якому порушували це питання. 6 грудня я був на прийомі у завідуючого відділом культури ЦК ППУ Бориса Іваненка, мого товариша по навчанню на філософському факультеті університету імені Тараса Шевченка. Він сказав, що це нелегка справа, але він докладе всіх зусиль, щоб допомогти, і тут же викликав завідуючого секретаріатом, щоб віддати належні розпорядження. 3 березня 1986 року Борис Олійник підписав Саші Пошивайлу листа до заступника Прем’єр-міністра М.Орлика про необхідність створення музею-заповідника гончарства в Опішному як вогнища національної культури. 11 березня за дорученням Ради Міністрів України було засновано Музей гончарства, перший у колишньому Радянському Союзі. 18 квітня 1986 року Саша Пошивайло привіз мені проект постанови ЦК КПУ і Ради Міністрів України про цей музей, щоб я через руки П.Орлика, проректора педінституту, передав його дружині і віцепрем’єру з гуманітарних питань. 3 листопада 1989 року було прийнято урядову постанову про формування на його базі Державного музею-заповідника українського гончарства в Опішному з культурно-освітньою, науково-дослідницькою і естетично-художньою функцією. Така скорочена схема проходження і реалізації ідеї музею гончарства в Опішному, який починався з невеликої кімнати при заводі «Художній керамік» із трьох співробітників: Олеся Пошивайла в якості директора, Тетяни Марченко, його дружини, і Ніни Панічевої. Указом Президента України від 29.03.2001 року Музей одержав статус національного. Він мав солідні приміщення, найбагатші не тільки в Україні зібрання керамічних творів, досить багатолюдний штат і став здатним виконувати широкий діапазон робіт і функцій. Я став співпрацювати з музеєм, став членом його наглядової ради, брати участь у симпозіумах гончарства, підтримувати зв’язок з Олесем Пошивайлом, що дозволяло мені бути в курсі справ музею і мати інформацію про моїх друзів-керамістів» [4].

Література:

1.    Пошивайло Олесь. Студії опішнянського гончарства // Опішнянська мальована миска другої половини ХІХ – початку ХХ століття (у зібранні Російського етнографічного музею в Санкт-Петербурзі). – Опішне: Українське Народознавство, 2010. – С.122-124.

2.    Сморж Л. Завтрашній день опішненської кераміки // Народна творчість та етнографія. – 1968. – №4. – С.47-53.

3.    Сморж Л. Щоб відродилася слава Опішні // Культура і життя. – 1969. – 21 грудня. – С.3.

4.    Сморж Л. О. Спогади про незабутнє і незабутніх. – К., 2009. – (Рукопис) // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства.

5.    Сморж Леонід. Короткі спогади про минулі літа // Український керамологічний журнал. – 2002. – №4. – С.570-573.

6.    Сморж Леонід Панасович // Олесь Пошивайло. Короткий академічний словник сучасних українських керамологів (культурна керамологія). – Опішне: Українське Народознавство, 2009. – С.143-145.

Інна Прокопенко,

молодший науковий співробітник

Меморіального музею-садиби

філософа й колекціонера опішненської кераміки

Леоніда Сморжа