РІД МІСЬКОМЛИНЯНСЬКИХ МИСОЧНИКІВ ГАЙДАРІВ

Зліва направо: гончарі Федір і Трохим Гайдари, (?). Міські Млини, Полтавщина. Перша половина ХХ століття. Автор невідомий. Національний музей-заповідник українського гончарства, Національний архів українського гончарства

   Здавна містечко Опішне з навколишніми селами й хуторами славилося своїми гончарними виробами. У селі Міські Млини мальованих полив’яних мисок виготовляли навіть більше ніж у гончарській столиці. За даними етнографа й керамолога Івана Зарецького, на кінець ХІХ століття майстри цього села за один рік випалювали 179 горнів мисок, тоді як в Опішному – 139, Попівці – 40, Малих Будищах – 9, Більську – 1, Лазьках – 6 [1, с. 215].
   На той час у Міських Млинах виробництвом мальованих мисок займалося 50 господарств. Гончарі жили в західній частині села, біля підніжжя Млинянської гори. Зовсім поряд тут залягала червона глина. Саме її використовували для виготовлення мисок. Гончарний куток звався Шипилівкою. З заходу на схід його перетинала вулиця, що виходила на панський садок і закінчувалась яром. Її називали Глибокою. Саме тут мешкали гончарі-мисочники з прізвищем Гайдара чи Гайдар. Усі вони були близькими чи далекими родичами. Встановити ці родинні зв’язки – нині є нелегкою справою, адже дуже часто батько, син, онук, дядько носили одне й те ж ім’я. Скажімо, дві різні гілки гончарного роду Гайдарів походять від двох Федорів, ймовірно, їхні батьки були рідними братами.

Гончарське подружжя Федір і Марфа Гайдари. Міські Млини, Полтавщина. Перша половина ХХ століття. Автор невідомий. Національний музей-заповідник українського гончарства, Національний архів українського гончарства

   Перший Федір Гайдара (1872–1933) був гончарем, мав хату, горно, коней. Робив миски, сам возив свій товар на продаж в Охтирку, Котельву, Лихачівку. В сорокарічному віці овдовів, маючи трьох дітей Степана (кінець ХІХ століття – 1933), Трохима (1906 – 1970-ті) і Наталю (1911–?). 1912 року Федір Гайдара знову одружився. Імен його дружин не пам’ятають правнуки. Продовжував гончарювати до 1933 року. Того ж року помер від голоду. Похований на дворищі, де жила його донька Наталя. Старший син Федора Гайдари – Степан, коли батько вдруге одружився, уже мешкав з сім’єю окремо. Хата стояла неподалік від батькової. Степан також був гончарем-мисочником. Свої вироби сам возив на продаж. Чи мав він своє горно, чи користувався батьковим – невідомо. Також невідомо, хто оздоблював його миски мальовкою. Про його дружину й дітей ніяких відомостей не збереглося. Онуки брата й сестри Степана Федоровича, а також усі старожили Міських Млинів розповідають, що під час голодомору він став жертвою канібалізму.
Трохим Федорович Гайдара лишився без матері в шестирічному віці. До тридцятих років минулого століття гончарював. Тонкощам ремесла вчився в батька. Одружився з Наталею (1908 – 1970-ті) Шипило, донькою гончаря Сергія Євдокимовича Шипила. Вона оздоблювала вироби, що виготовляли свекор і чоловік.
   Улітку 2012 року Іван Трохимович Гайдара (1947–2015) – син Трохима Федоровича та Наталі Сергіївни, розповідав: «Батько до війни робив миски, так як і дід, так як і старший брат батька – Степан. Дідусь помер від голоду у 33 в дочки на Їсіпівці, там і могила його. Перед тим пропав дядько Степан. Повіз миски міняти на Охтирку й пропав. Люди потом розказували, що в тому дворі, де вони всігда спинялися на ночівлю, подорожніх вбивали, все забирали, а самих їли. Голод страшний був. Батько почав возити горшки із Скороходової на западну Україну. Шось і торгував, так банди по поїздах шастали, бувало, грабили, і часто з порожніми руками додому приїжджав. Мама де золоті сережки, де чоботи новенькі – все міняла на їжу. Вони якось живі остались. Сестра Галя родилась 37-го, а я 47-го. Батько ж воював. Після войни за круг батько не сідав. Він в «Кераміку» й робив, ну, не гончарем. Тоді в больниці біля коней теж, гончарювати – ні».

Зліва направо: гончарки Марія Гайдара та Олександра Ґава за роботою в Опішненському заводі «Художній керамік». Опішне, Полтавщина. 1979–1980. Автор фото невідомий. Приватний архів Катерини Грипич

   Донька Федора Гайдари Наталя з дитинства брала участь у кустарному гончарному виробництві: ліпила свистуни, розмальовувала посуд. Вийшла заміж на гончарський куток Опішного – Їсіпівку. Чоловік Наталі – Михайло Цюрюпа працював у колгоспі. Донька Наталі й Михайла Надія (1936 р.н.) розповідала: «Мама поховала діда Федора своїми руками у 33-му годі. Сили не було на кладовище винести. У дворі поховали, так мама розказувала. Тато робив у колгоспі, а мама пішла у «Гончар» малювати, та так там і осталась. Сім’я у нас велика, аж вісім дітей, усім треба було лад дати».
  Друга гілка гончарського роду Гайдарів веде свій початок від іншого Федора Гайдари, що мешкав також на тій же «Глибокій» вулиці, тільки навпроти панського саду. Рік народження й рік його смерті невідомі. Федір мав велику дерев’яну хату та власне горно. Все те лишив у спадок своїм синам, яких навчив гончарювати. Їх було троє: Павло (початок ХХ століття – 1928), Федір (початок ХХ століття – 1973) і Петро (?). Павло Федорович і Федір Федорович після одруження розділили навпіл батькову хату й продовжували там жити й займатися гончарством. Окрім мисок, робили ще й інший посуд.

Зліва направо: подружжя Марія й Михайло Гайдари. Міські Млини, Полтавщина. Початок 1950-х. Автор невідомий. Приватний архів Катерини Грипич


   Федір Федорович і його дружина Марфа Наумівна дітей не мали. Чоловік, окрім гончарства, знав ще кілька ремесел, дружина займалася домашнім господарством і торгувала. Гончарством перестали займатися перед Другою світовою війною.
   Павло Федорович Гайдара був гончарем. На початку 1920-х років одружився. Разом з дружиною Наталею Степанівною (1904 – кінець 1960) мали двох синів: Михайла (1924–1999) та Івана (1925–1945). Після смерті Павла Федоровича в родині більше ніхто кустарним гончарним виробництвом не займався. Дружина Михайла Павловича – Марія Никифорівна (Януш) Гайдара (1930–2015) працювала в заводі «Художній керамік» в Опішному.
    Петро Федорович Гайдара вчився в батька гончарювати, одружившись з Марією Михайлівною Шут (?), став жити самостійно. Вони мали трьох дітей: Івана, Антоніну й Варвару. До Другої світової війни Петро Гайдара гончарював. Племінниця Марії Шут – Марія (Волощенко) Нужна згадувала: «Моя мама (Тетяна Волощенко) розказувала, що дядька Петра у 1941 мобілізували. Він пішов на фронт. А тітка Марія з дітьми осталася у Млинах. У 43-му бої сильні були за Опішнє. Такі обстріли були, що половину хат у Млинах погоріла. Та ще до того якісь хати і поліцаї попалили, як німці почали відступати. Всі, хто вцілів, поховалися у лісі. А тітка Марія чогось побігла в село, чи щось забула, чи ще чогось. Довго вона не верталась, обстріл почався, а її не було. Як трохи стихло, мама побігла її шукати, покинувши малих дітей у лісі. Найшла вона сестру без ноги – відірвало снарядом. Замотала вона ногу чим було, а тітку дотягти до лісу не дотягне. Рішила, поки обстріл не пройде, заховати її в погріб, бо більш нікуди. Сама ж вернулась до дітей. Поки все стихло, тітка померла. Її дітей мама забрала, а вернувся дядько Петро, хотів з нею жити. Щось у них не вийшло, та й пішов він на хутори до Марфи Півнівни. Родився в них ще син Іван. Марфа теж із гончарського роду, ну, я не чула, щоб вони дома якусь посуду робили».

Гончарі Павло й Іван Гайдари. Міські Млини, Полтавщина. Початок ХХ століття. Автор невідомий. Приватний архів Катерини Грипич

   На жаль, не так багато пам’ятають про свою гончарську рідню нечисленні правнуки, а ще менше знають про неї молодші представники роду Гайдарів. У пам’яті поколінь збереглися, мабуть, найтяжчі моменти: голодомор, війна. Не лишилося ні в кого вдома й старих мальованих мисок. Що говорити про посуд, якщо після боїв 1943 року цілими лишилися п’ять хат у Міських Млинах. Та кожної весни, як тільки починає танути сніг і вода струмками біжить через «Глибоку» вулицю, вона вимиває з ґрунту різнокольорові уламки барвистого посуду. І кожен шматочок намагається розповісти свою історію.
    Далеко не всі імена гончарів повернуто із забуття. Про мисочників Міських Млинів ще так мало сказано. А їхні твори були справжніми мистецькими шедеврами. Недаремно ж поціновувачі народного мистецтва купували їх для музеїв і для власних колекцій не по одній сотні. Мало відомо й про малювальниць, а саме від їх смаку й таланту залежало, наскільки ошатною стане миска. Треба було знати таємниці орнаменту, щоб посуд був не просто ужитковою річчю, а й слугував оберегом роду.

Трохим Гайдара (праворуч) на родинному фото Германів-Гайдарів. Міські Млини, Полтавщина. 1950-ті. Автор невідомий. Національний музей-заповідник українського гончарства, Національний архів українського гончарства

Трохим Гайдара. Міські Млини, Полтавщина. 1963. Автор фото невідомий. Приватний архів Світлани Гайдари

 

Вікторія Зубань,
завідувач Меморіального музею-садиби
філософа й колекціонера опішненської кераміки
Леоніда Сморжа

Додати коментар

Захисний код
Оновити