Мінори осені

З осіннім зорепадом приходять на Землю з нетрів Всесвіту яскраві неспокійні Душі. Їм тісно на цій планеті. Хотіли б вони того чи ні, але мають сяяти, щоб освітити дорогу іншим. Філософ і колекціонер Леонід Сморж народився восени. Цю пору року називають багатою, щедрою, оскільки вона дарує нам плоди земні, а ще величають яскравою, барвистою, бо прикрашає золотом і багрянцем дерева. Осінь ще й пора натхнення, бо дарує ліричний, може, навіть іноді мінорний настрій… Гортаючи нову книгу Леоніда Сморжа «Розповіді про незабутнє і незабутніх (спогади)», я знайшла і його вірші, які раніше ніде не публікувалися. Серед них – зворушливі рядки, якими захотілося поділитися.
«Поезія і музика найбільш суб’єктивні й інтимні види художньої творчості. До них людина вдається тільки тоді, коли їй неспокійно, небайдуже, і вона намагається звільнитися від негативного "темного", утвердитися в прекрасному й світлому, висповідатися, утішитися, використовуючи для цього специфічні засоби, прийоми, форми. Для поетичних творів характерна, насамперед, щирість і сердечність, здатність зворушити, сколихнути душу людини й зарядити позитивною енергією, красою й добром…» – писав учений.

***
Вже ніч, усе навколо спить.
Піду до саду,
Послухаю, як в гілках бринить
Сум листопаду,

Як осінь пісню награє
На струнах вітру,
До різнобарв’я додає
Звуків палітру.

Скоро на землю упадуть
Білі сніжини,
І хуртовини заметуть
У сад стежини.

Коли у білій німоті
Найде досада,
Як і тепер на самоті,
Піду до саду:

Може, там грає вже весна
На струнах вітру,
Як не звільнилась ще від сну,
То сліз не витру.

***
Із-за гаїв прийшов світанок русий
Й сховавсь в тумані посеред двору –
Давно на південь відлетіли гуси,
Й нам до зими іти пора.
У тиші зазвучать тривожно кроки,
В моїй руці тремтить твоя рука,
Мов не були в розлуці довгі роки,
Й наша любов вернулась здалека.

Так тихо тут, ніщо не заколише…
В падінні лист останній закруживсь.
Не будемо ж будить заснулу тишу
І наше юне, золоте "колись".

***
Ходить осінь-свекруха –
То тихо, то скоком,
Золотеє листя
Топчуть в грязь її чорні чоботи.
Вона у вікна мої
Зазирає рубіновим оком
І сипле в скроні мені
Сірий попіл скорботи.

***
В полях давно вже викосили жито,
І вся природа впала у зажур,
Бо у теплі лишилось мало жити,
І скоро літу я "Прощай!" скажу.

Холодний вітер з півночі подме,
Закружить лист пожовклий, наполоханий,
Й тоді мені залишиться одне:
Сум розважать – небажаний, непроханий.

***
Відлунали страхітливі грози,
І поривчастий вітер замовк.
Якщо вірити телепрогнозам,
Тихим дням наступає вже строк.

Як на мене, то хай би гриміло,
Хай би вітру тривожив порив,
Аби в мене пішло добре діло,
Щоб я сам не трухлявів, творив.

***
Сонце над морем спустилося низько,
Стомлене в денних трудах зітхнуло,
І, запаливши в хмарах вогнисько,
Раптом у теплу воду пірнуло.

 

Осінь не просто пора року, для Леоніда Сморжа це зрілий вік – осінь життя. Вона приносить мудрість, стабільність, ще й смуток за тим, чого вже не повернеш.

Осінні краєвиди. Міські Млини, Полтавщина. Початок 2000-х років. Фото Леоніда Сморжа

Вікторія Зубань,
завідувач Меморіального
музею-садиби філософа й колекціонера
опішненської кераміки Леоніда Сморжа