ЛИСТИ ВІД МАТЕРІ

Леонід Сморж (ліворуч) з мамою та братом Володимиром. Міські Млини, Полтавщина. Серпень 1987. Автор фото невідомий. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Меморіальний музей-садиба філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа.

Спілкування зі Світом кожної Душі, що приходить на Землю починається зі спілкування з Матір’ю. Дуже багато залежить саме від неї. Мати формує основи світосприйняття дитини, відкриває для неї найважливіші таємниці людського буття.
Для Леоніда Сморжа мати була чи не найголовнішою людиною в його житті. У своїй книзі «Розповіді про незабутнє і незабутніх (спогади)» про неї він писав: «Моя мати, Настя Василівна Марченко, народилася в Диканьці 8 квітня 1906 року. Як найстаршій серед дітей, їй довелося змалечку багато працювати по господарству і з меншими дітьми, що появлялися в сім’ї одне за одним. Тож випало їй провчитися в школі всього лише два роки. Зате на власні очі довелося побачити і пережити не тільки домашні нестатки й злидні, а й стихію безладу і насильства громадянської війни, упослідження і грабування селянства і «білими», і «червоними», і різними бандами… Після смерті батька на її плечі звалився тягар домашньої роботи й піклування про братів і сестру. Та всупереч обставинам вона виросла не тільки вродливою і добропорядною, пристосованою до рутинного безпросвітного існування дівчиною без батька і без приданого, а й навчилась рукоділлю, зокрема шиттю на швейній машинці, вона гарно співала й грала на гітарі. Тож після переїзду матері на хутір вона вигідно вирізнялася серед місцевого дівоцтва і вродою, і веселою вдачею, і особливим дівочим шармом, що примушував до неї линути місцевих дівчат, а парубків змагатися поміж собою за її прихильність».
Народження старшого сина змінило долю Анастасії Марченко. Молода жінка не готова була до того, що родина відмовиться від неї. Втративши дах над головою та шукаючи якогось прихистку, Анастасія Василівна наймалась на роботу за копійки, у господарів і жила з малим дитям. Заміж вийшла вона за вдівця, який мав уже трьох дорослих дітей. У шлюбі народилося ще п’ятеро. Вона любила їх усіх, дбала і про рідних, і про тих, для кого стала мачухою, але до Леоніда Сморжа в неї було особливе ставлення. Може, тому, що він рано став самостійним, побував на фронті і ніколи не боявся брати відповідальність на себе. Мати дуже часто радилася з ним як з людиною, що «знає життя». Усе це можна прочитати в її листах за різні роки, які Леонід Сморж зберігав до останнього свого подиху...

Уривки з листів Анастасії Марченко до Леоніда Сморжа (мову оригіналів збережено)

«17.01.1955
Дома в нас все по старому. Я хожу у колгосп… Погода в нас тепла мороз і май часто дощ і розстає сьогодні дві машини були на роботі і обидві були позагрюзали, поки одну врятували прийшлось їхати аж до ліса рятувать другу надворі розстає і машини тільки по грязі ковзаються. Льоня ти писав як оплатився трудодень за 1954 год. Відчітні збори будуть 26.01.1955 ну вже сказали що хліба по 1 к (одному кілограму) а грошей по 3-и (три рубля) на трудодень. Наш колгосп має три грузових автомашини, які заміщають живу тяглову силу. Має колгосп свій млин вітряний і паровий для помолу простої муки, дерті для скотини, ну і зімні посіви дуже гарні можуть бути урожай дуже хороший як ніщо не повредить…Ну і у Млинах як і рані нема ніякої розваги… Ото кіно якесь декілька разів на місяць тричі привезуть у оту колгоспну хату…»

«1957
Привіт від матері Надьки і Вовки! Перш за все дякую тобі за листа, якого сьогодні від тебе получили. Ми раді що ти живеш хоч мало мало проти раньшого времені, Неплохо шо ти знімаєшся разлічними ділами… Ми довольні що Вадік здоровий його перепитують попаді дєвочки Вєрочка говоре де Вадік ваш. Пусть пріезжає у Млини в літній період приїзжайте коли буде благополучно все. В нас у Млинах почавсь посів. Компанія всі в полі і коноплі мочимо і тягнемо даже і дуби кладемо в лісі. Такої роботи в колгоспі, а людей мало дуже… На днях веліли нам фотографіруватись на дошку пошани кращим работнікам при колгоспі діла правда в них не плохі по роботі, колгосп не на плохім місті. Льоня я тебе прошу як сина самостоятельного підеш до хлопців і поговори із хлопцями від мене передай привіт… Я просила і прошу живіть дружно всі і помогайте друг другу поки ви всі живі. Це моя мета, моя гордість любі мої дорогі синочки дайте мені ще хоч трохи спокійно пожить і порадіть вашим щастям. Навіть люди хороші радіють і завидують вами…»

«30.09.1959
Здрастуй дорогий синок Льоня з привітом до тебе мати. Перш за все повідомляю ну із зубами прихворію а так все постарому. Листа твого і фото получила благодарю за вниманиє. Левін просив щоб три штуки прислав… Він дуже дякував плати я не брала як ти й казав… Льоня ти там не начинай на судьбу сваритись людям хуже буває і живуть жалій здоров’я і сам себе ціни, а люди тебе дуже цінять хоч ти і не замічаєш всігда надійся що буде хорошо надійся в харошу сторону….»

«21/ІІІ 61 года
Здрастуй дорогий синок Льоня з привітом до тебе мати. Перш за все звиняй, що тобі не писала, а отвічаю хто пише і потім такого важного нічого писати, а пишу одно найчастіше для всіх коли не хвора, то обізвусь що ще жива. Дякую тобі за твоє велике вніманіє до мене і так за всіх твоїх родних, за твою помощь і душевність. Вітя прислав мені посилочку говоре що ти гроші давав. Вітя теж дорогий син добрий і вніматєльний турбуїться та взагалі всім дякую діти за вашу доброту…»

«06.05.1961
Здрастуй дорогий синок, з привітом до тебе мати. Льоня дякую тобі за листи і за гостиніц
Получила що в листі прийшов дійшло все в цілості, а мені дуже пригодилися, було правда не до півлітри а купила шо нужніше…Надя прислала листа довольна що вчитця говори, чи здали та без грошей журиться як жити. Борис не пише Вітя шось забув Шура давненько теж писав а Вовка й лад пропав мовчить чи може додому їде писав шо на літо приїду.
Дома огород посадила з великим трудом, пройшли хороші дощі саме в лист все посадила в садку вишні хорошо цвітуть сливки три хорошо крижовник. Абрикоса і яблуня що на матущиному білий налив. Груші не цвітуть, під морози прокурювала садок добре димом і немов помогло. Так що приїзжай і всі остальні буде чим погостить… В нас в Млинах дорогу мостять два райони Опошня й Котельва хорошо двигаїця каменю такого навалили цілу вулицю. Трактор рівняє і діло движиця в колгоспі сіють діла киплять….»

З листів можна багато дізнатися не тільки про саму авторку та її стосунки з дітьми, але й багато цікавих фактів про колгоспне село тих часів, про те, як жили й про що мріяли наші співвітчизники багато років тому. Окрім цього, в них стільки тепла, любові, доброти, гордості й тривоги за своїх дітей!
Леонід Сморж присвятив матері вірші. Вони часто сповнені смутку, ніжності, любові і навіть каяття за те, що не був хорошим сином і примушував її хвилюватись….

***
Не клади свої руки на серце,
Моя бідна, старенька мамо,
Не журися, на мене не сердься,
Хіба клопоту в тебе мало?

Ну, не треба більш плакати, досить!
Й своїх сліз не ховай від мене.
Бачиш – вітер сніжинки носить,
Білий килим на землю стеле.

І у тебе волосся біле,
Під очима давно вже зморшки.
Біле й у мене на скроні сіло,
Хоч не стільки, як в тебе, – трошки.

Що ж, старієм з тобою, мамо,
Не старіє лиш наше серце,
Хоч приніс я турбот немало,
Усміхнися і вже не сердься.
(Осінь 1962)
***
Листи, телеграми
Не шлю тобі, мамо,
Та серцем я завжди з тобою.
То нащо ж так тяжко
Зітхать, сива пташко,
І ятрити серце журбою.

Я знаю, про мене
І зараз ти, нене,
Задумалась в темне вікно.
Так тихо надворі,
На небі лиш зорі –
Пора тобі спати давно.

Ніч – геть. Уже ранок.
Ти вийдеш на ґанок
І тяжко, ох тяжко, зітхнеш,
А небо вже квітне,
Червоне й блакитне,
А ти все ще спати не йдеш.

Лиш сядеш у хаті,
І пальці вузлаті
Перо будуть міцно тримати:
Про думи, турботи,
Про ланку, роботу –
Про все будеш довго писати.

І будеш ти, мамо,
Листи, телеграми
Від діток своїх дожидати,
Мене ж ти полаєш,
Ледачим згадаєш,
А зараз – іди, мамо, спати...
(Серпень 1962)

Руки
(присвячується матері)
Коли цілують дамам
Пещені, білі руки,
Ті, що не були в ділі
І не зазнали муки,

Згадую часом з болем
В довгії дні розлуки
Мами потріскані руки,
Чорні, як в спеку поле.

Пальці – немов коріння,
Що уп’ялося в землю,
Щоб проросло насіння
І зеленіти хмелю.

Руки ті бачили горе,
Діток ніжно кохали,
Переробили ж море
І відпочинку не знали.

* * *
Мамо! Цвіте твоя вишня…
Скоро цвітіння мине...
Ти цього разу не вийшла,
Щоб зустрічати мене.

Пусткою віє від хати,
І неприм’ятий шпориш –
Ти вже не вийдеш встрічати,
Бо у могилі лежиш.

Сіре захмарене небо
Плаче, мов зна про біду.
Поговорити до тебе
На кладовище іду.

В’ється стежина угору,
Мов велетенська змія.
Ось і могила. Говорю:
«Чуєш, матусю? Це я...

Вже зацвіла твоя вишня,
І зеленіє шпориш,
Жде тебе хата колишня,
Ти ж в домовині лежиш.

Світ став без тебе пусткою,
Радість тепер обмине…
Знаю, ти запнута хусткою,
Тому не чуєш мене».

Кожної весни на подвір’ї Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа розквітає стара вишня, нагадуючи про колишню власницю будинку. Буяє зеленню садок, до Музею-садиби приїздять, приходять відвідувачі, життя продовжується… Мабуть, Анастасія Василівна і хотіла, щоб саме так і було… Але взимку дрімає садок, сумує стара вишня біля воріт, бо дерева, так як і люди, пам’ятають тих, хто про них дбав…

Вікторія Зубань,
завідувач Меморіального музею-садиби
філософа й колекціонера
опішненської кераміки Леоніда Сморжа