Гончарський рід міськомлинських мисочників Шульженків

…Він говорив про опішнянські миски і показував на миску, що поруч стояла на полиці, і дивилась я на неї, а, слухаючи його голос, мені здавалось, що ця миска співає степом і пахне травою, по якій ходять воли круторогі, а над травою, а над степом квітне блакитними квітами небо, високе-високе, прозоре… А я маленька, ніби мурашка, зовсім маленька бігаю по цій траві і співаю, співаю від радості, що я опішнянська, що ось мої сусіди, що мої земляки, оці Максими, Степани, Івани, Пріськи, Одарки, можуть робити такі ось миски, такі прості і такі чудові у своїй довершеності й замкнутості

Ольга Кміть [7]

У ХІХ столітті в селі Міські Млини, що неподалік Опішного, активно розвивалося гончарство. Майстри жили в західній частині села, на Горі. Червону гончарну глину («червіньку») для мисок добували біля підніжжя «Млинянської» гори. Іноді потрібну сировину можна було знайти й на власному дворищі.

На початку ХХ століття, за словами відомого етнографа й керамолога Івана Зарецького, у Міських Млинах було 52 гончарських господарства, з них 50 спеціалізувалися на виготовленні мисок. «Мисские Млины можно считать коренным местом производства мисок, откуда оно распространяется по всему уезду. По рассказам гончаров, предок нынешнего гончара по фамилии Полывяный первый занес сюда из Запорожья способ делать полывяные миски» [3, с. 98]. Про міськомлинських гончарів-мисочників доктор мистецтвознавства Юрій Лащук писав: «…на порозі ХХ століття опішнянські мискарі (скупчені переважно в Міських Млинах) мали вже скристалізовану власну школу декоративного розпису, яка жваво розвивалася, склався місцевий стиль, довершений в своїй красі і послідовності» [5, с. 166]. У Міських Млинах проживали цілі династії, що займалися кустарним гончарним виробництвом. Про рід міськомлинських гончарів-мисочників Шульженків згадували у своїх працях мистецтвознавці Олена Клименко, Віталій Ханко [4; 12]. Імена представників цієї династії можна віднайти і в довідковій літературі. Під час польових експедицій пощастило довідатися багато цікавих фактів не лише про рід Шульженків, а й про інших гончарів-мисочників села Міські Млини.

Гончар Марко Шульженко народився приблизно в 1920-х роках, жив на кутку «Шипилівка» в Міських Млинах, мав невеликий наділ землі, який після його смерті було розділено між синами Євдокимом і Тихоном. Про те, що Марко займався гончарством, розповіла його правнучка Галина Твердохліб, уроджена Шульженко. У кого він учився гончарювати, невідомо. Але на його долю не могло не вплинути оточення й місце народження.

Іван Зарецький підкреслював, що, на відміну від майстрів інших гончарних осередків Полтавщини, гончарі Опішного й Міських Млинів жили винятково за рахунок продажу чи обміну своєї продукції, оскільки не володіли великими земельними угіддями, мали не більше 2-3 десятин [3, с. 105]. До двох десятин землі, отриманих від батька в спадок, мали й кожен з братів Шульженків: частина під садок, решта – для городини. Сушені фрукти для них слугували незначним джерелом прибутку. Обоє на життя заробляли гончарством. Хоч старший брат Євдоким першим освоїв це ремесло, але відомим на всю округу майстром став молодший – Тихін [12].

Про долю Тихона Шульженка (середина ХІХ – початок ХХ століття) та його сина Йосипа (1890–1973) дізнаємося з листа Галини Твердохліб (Шульженко) (11.08.1918 – 2013) від 16.01.2009 року: «Батько (Йосип.– В. З.),дід (Тихін.– В. З.) і прадід (Марко.– В. З.)жили тим, що виробляли з глини посуд – миски. Батько лишився сиротою у 14 років з сестрою (Тетяною.– В. З.).Дід (Тихін.– В. З.)женився і теж скоро помер. У мачухи лишилося 5 неповнолітніх дітей. Тяжко було жити. Йосип Тихонович був грамотний, а мама не письменна зовсім. Жили в мирі і дружбі, а дуже бідували. Виробляли з глини миски. Наш куток Шипилівка був центром виробляння мисок. У декого був коник. Ці люди брали миски, возили їх продавати в села, що лежать на лівому березі Ворскли. Це Котельва, Деревки, Лихачівка, Солоницівка і багато інших. Миски продавали за гроші, міняли на зерно і печений хліб. У нас був сусід Шульженко Михайло Микитович, що брав миски і реалізовував їх. По сусідству жив гончар – Остап (Оврам.– В. З.)Носик. Він робив вироби – декоративні півники, кухлі, качечки, що свистіли. Я бігала до нього, теж робила качечки, і він навчив мене з глини виробляти букви, а дома батько показував, як писати ці букви. У 5 років я вже читала. Перша книга, яку взяла мама у Шипилів, був «Кобзар» [6, арк. 1-2].

Гончарі в Міських Млинах були освіченими. Це підтверджують листи, написи на фото, надіслані з фронтів Першої світової війни, та розповіді родичів. Скажімо, Йосип Шульженко, який закінчив чотирирічну церковно-приходську школу, за словами його доньки Тамари Плескач (1929 р. н.), вів щоденник, де кожного дня записував погоду та різні важливі події, що відбувалися в Міських Млинах [11, с. 2]. Збереглося і його фото з підписом, надіслане з фронту 1916 року.

Більшість гончарів належали до християнської православної церкви. Йосип Шульженко входив до сільської церковної ради. Відомо, що 1923 та 1924 року місцева влада позбавила його виборчих прав саме за участь у церковній раді храму Василія Великого [9, с. 51]. Церковний приход був немалим. Відповідно до «Акту обстеження Міськомлинянської сільської ради», складеного членами Опішненського райвиконкому 4 червня 1925 року, у селах ради Міських Млинах, Карабазівці, Васьках та Вільховому на той час мешкало 2616 «душ» [8, с. 10]. В одному з наступних листів (14.03.2009) Галина Твердохліб (Шульженко) повідомляла: «Моя мама (Параска Василівна Міщенко.– В. З.)була з бідних. Батько (матері. – В. З.)був лісником у панському лісі. Трударка, вшивала хати, сама викопала погріб, обмазала хату… З гончарів пам’ятаю Шипило Іван, Яків, Шульженко Микита, Гайдара Петро і Сидорчуки, Китриші Василь і Михайло. Батя покинув гончарство перед непом. Стало краще жити. Був активістом за совєти. Землі не мали і 4 соток. Сім’я росла, посуд не був у моді, його не купували люди» [6, с. 2-3]. Насправді на той час ще можна було віднайти ринки збуту, але через непомірні податки гончарі приховували те, що продовжували займатися своїм ремеслом. Горни палили вночі. У невеликій кількості виготовляв посуд і сам Йосип Шульженко. З надією на краще життя він під час колективізації разом з дружиною вступив до колгоспу. 1933 року сім’я втратила двох дочок-підлітків. Після голодомору гончар відмовився стати головою колгоспу в Міських Млинах.

На жаль, ніхто з його дітей та численних онуків більше гончарством не займався. Натомість з’явилася династія лікарів.

Праправнучка Йосипа Шульженка – Олена Гончар – колекціонує опішненську кераміку. За її словами, перші речі знайшла на спорожнілій прабабусиній садибі якраз перед власним весіллям. Коли батько запитав, нащо їй опішненські глечики, відповіла, що ці речі якраз і будуть її посагом. Тепер той посуд став найдорожчою сімейною реліквією.

У Меморіальному музеї-садибі філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа зберігаються роботи, які передала до Музею донька Йосипа Шульженка – Галина Твердохліб, але бути впевненими в тому, що їх автором є саме її батько, не можна.

Інша гілка роду Шульженків: брат Тихона – гончар-мисочник Євдоким Шульженко (?–?). Про нього майже нічого невідомо. Син Євдокима – Микита (1861–1933) – гончар-мисочник. Закінчив 4-річну церковно-приходську школу. Робив, окрім мисок, ще й різний посуд для домашнього вжитку. Мав власне горно. Розмальовували його вироби дружина Параска Степанівна (друга половина ХІХ століття – 1950-ті), доньки Секлета (?–?), Серафима (?–?) й Онисія (1904–1987). Возив продукцію на продаж син Микити – Михайло. Онисія Шульженко одружилася з гончарем Іваном Начальним (1900–1933) з кутка «Їсіпівська» в Опішному. Під час голодомору втратила й чоловіка, і семирічного сина Павла (1926–1933). Наприкінці 1980-х вона згадувала: «Тато наш – Микита Явдокимович Шульженко – ганчарював, а ми з мамою та сестрами – Секлетою і Серафимкою – малювали. Горни в нас і в Йосипа через межу стояли, а в Китришів он там, на бугрі були, де сливник розрісся… Тут тепер скрізь повно череп’я. Куток наш звався Шипилівкою, бо тут жили брати Яків, Роман і Дмитро Шипили – теж усі ганчарі, а ще підфебель Іван Шипило, що Мелашка, Яковова дочка, в нього малювала. Дочок у нього не було, а син тіки, і він їздив торгувати. Далі по вулиці, від Йосипа Шульженка через садок, жили Носики. Це їх прозивали по-вуличному «Носиками». Славні майстри були. Миски, як золото! Іще всяку всячину робили. Бувало, не вспінуть горен розібрати, як покупці вже на порозі. У нас, як і в них, землі було небагато. Миски возили міняти по хуторах на пшеницю або продавали на ярмарку в Полтаві, возили на Скороходову і далі. Біда тільки, що скільки ганчар не роби, а багатим не буде. Важка робота, нестатки – все те лягало на батькові плечі. Вийшла я заміж на Їсіпівку. Чоловік у мене був хороший, так мене любив, так беріг, а свекруха ні, бо я ж була бідна. Малювала і в них. Свекор хвалив і на торги тільки мене брав, другу невістку, так ту – ні. Родився в нас синочок. Відділились від свекрів, тіки б жити, та де взявся той голод. Бачу, зовсім охляв Іваник мій, робить важко, а  в хаті крихти хліба нема. Все просила свекруху, шоб зарізала Третяку телицю піддержати свого сина, свою кров, а та не схотіла. Була ж ще й корова, і кінь. Умер Іван, а за ним і Павлуша. Сім годочків було, анголяточко Боже. Покинула все, прийшла додому, а там батько на лаві. Поховали й тата. Хіба таке горе можна знести, хіба можна забути? Хотілось бігти світ за очі. Завербувалась на завод у Кривий Ріг. Город грязний, самі заводські труби стримлять. Де ті Млини?! Тіки подумати… Робота важка, одіжка благенька, їсти – теж не густо. А тут сорок первий год, война. І нас, і увесь завод погрузили на поїзди, і на Урал. З нашого краю було п’ятеро дівчат, а з Млинів – я і Марійка Задорожна, «Гирьгівна» по-вуличному. Вивезли під зиму. Місця дикі. Тіки бараки почали строять, ночувати ніде. Якісь халабуди зіп’яли. Ні дров, ні їжі. Чоботи діряві. Дощі ідуть – болото місимо мокрі й голодні. До великих морозів дотерпіли, а тоді вже не сила, люди мруть, як мухи. Дівчата поболіли. Ми рішили тікати, хай Бог прощає за той гріх. Нових людей привезли, ми й рушили пішки до желізної дороги. Думали ж додому, а в Пензі почули, шо німці вже в Харькові. В селі Толузаковка, під Пензою взяли нас на роботу в колгоспі коров доїти. Ми сказали, шо евакуїровані з України, з колгоспу. Сільська робота – діло привичне. Найшла я собі сім’ю, хоч раньше про те й думати не могла. Тимофій старший від мене на 15 год. Його сини й дочка стали мені, як рідні. Отак і привезла їх в сорок четвертому в Млини. Батькова хата згоріла, а Йосипова уціліла. З паличок і з глини за літо зліпили хатьонку. Вкрили соломою. Та й жили, забрали од Серафимки маму.

Як січас помню, йду до колодязя, а мені у віконечко видно, як Йосип гончарює рано утром. Коло посуди порається. А тоді й він перестав зовсім робити. Перестали диміти горни на Шипилівці. На левадах, правда, ще гончарювали довго брати Біляки та ще Мефодій Сердюченко. Мефодій не тіки харошим майстером був, а ще й знахарем – людей травами, замовляннями лічив. Отак з году в год ганчарів ставало все менше… Тепер ось зовсім нема» [10, с. 1]. Про своїх сестер-малювальниць Онисія Кулікова (Шульженко) також дещо повідомила.

Секлета Шульженкоодружилася з гончарем Карпом Талахном, який також загинув під час голодомору. Їхнього сина Михайла вбив об’їждчик, зустрівши на колгоспному полі [10, с. 2]. Третя донька Микити Шульженка – Серафима – втратила чоловіка Якова Федотовича Черкаса (1898) вже під час війни. Він був засуджений 4 червня 1942 року [1]. Загинули і її сини – Іван (1922–1942) і Григорій (1924–1943). Уціліли двоє молодших дітей – Михайло (1926–2004) і Микола (1929–2000).

У Меморіальному музеї-садибі філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа зберігається тиквастий глечик кінця ХІХ – початку ХХ століття, який колекціонеру, за його словами, колись подарувала Онисія Кулікова (Шульженко). Ймовірно, цей експонат виготовлений і розмальований кимось із родини Шульженків. Оздоблено глиняний виріб мальованим рослинним орнаментом з ритуванням, який дуже схожий на той, який Онисія Кулікова (Шульженко) робила на папері на моє прохання.

Усі, хто вижив з родини Микити Шульженка під час голодомору, більше гончарством не займалися. Аж через кілька поколінь правнук Серафими Черкас (Шульженко) – Олександр Черкас – навчався в Державній спеціалізованій художній школі-інтернаті І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному», де вивчав гончарство. Наставники відзначали його значний творчий потенціал. Хлопець був переможцем ІІ Молодіжного гончарського фестивалю в Опішному. Його роботи зберігаються в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному. Та після закінчення школи Олександр обрав іншу професію – з глиною не працює, але з пензлем не розлучається – пише картини вдома, «для душі».

Під час польових експедицій я намагалася знайти миски, виготовлені гончарями з роду Шульженків, але на місці, де колись були горни, вдалося виявити лише дрібні фрагменти. Це уламки глиняних виробів з червоним кольором черепка. Чітко видно обриси вінець саме миски, трапляються фрагменти денець. Деякі черепки вкриті фляндрівкою, утвореною ангобами білого, зеленого й чорного кольорів. Трапляються фрагменти, вкриті поливою або без неї. Усі ці знахідки свідчать про те, що там жили й творили гончарі-мисочники. «Отут горен стояв. Скільки не копаємо грядки, стільки черепки й викопуємо. З року в рік, з року в рік. Вони наче ростуть із землі», – повідомила внучка Йосипа Шульженка – Надія Андреєва.

Ось так і пам’ять людська – скільки не «закопували» її в землю, скільки не морили голодом, скільки не вбивали, скільки не катували в таборах, а вона все проростає й проростає новими поколіннями.

 

Джерела:

  1. Архівно-кримінальна справа Черкаса Якова Федотовича // Архів Управління СБУ в Полтавській області. – Спр. 9954.
  2. Василенко В. И. Местечко Опошня Зеньковского уезда Полтавской губернии. Статистико-экономический очерк / В. И. Василенко. – Полтава : Типография Губернского правления, 1889. – 40 с.
  3. Зарецкий И. А. Гончарный промысел в Полтавской губернии / И. А. Зарецкий. – Полтава : Типо-литография Л. Фришберга, 1894. – 3 нен., ІІ, 126, ХХІІІ, VІ, ІІ с.
  4. Клименко О. Народна кераміка Опішні (до проблеми традицій та інновацій в народних художніх промислах) : дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства / Олена Олександрівна Клименко. – К. : Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України, 1995. – [Рукопис] // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Ф. 1. – Оп. 2. –  Од. зб. 36/2. – 342 арк.
  5. Лащук Ю. П. Українська народна кераміка ХІХ–ХХ ст. : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства / Юрій Пилипович Лащук. – Львів, 1969. – [Рукопис] // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Ф. 1. – Оп. 2. – Од. зб. 16/1. – 633 арк.
  6. Листи Галини Твердохліб до Вікторії Зубань.  2009 // Приватнай архів Вікторії Зубань. – 4 арк.
  7. Опішнянська мальована миска другої половини ХІХ – початку ХХ століття (у зібранні Російського етнографічного музею в Санкт-Петербурзі). – Опішне : Українське Народознавство, 2010 – 632 с. : іл.
  8. Протоколи засідань Опішнянського райвиконкому за 1925–1928 // Державний архів Полтавської області. – Ф. р. 363. – Оп. 1. – Спр. 400. – 79 арк.
  9. Списки осіб, позбавлених виборчих прав по сільрадах Полтавської округи за 1924 // Державний архів Полтавської області. –  Ф. р. 363.– Оп. 4. – Спр. 7. – 407 арк.
  10. Спогади гончарки Онисії Кулікової (Шульженко) (1904–1987). Міські Млини, Полтавщина. 1987 // Приватний архів Вікторії Зубань. – 2 арк.
  11. Спогади доньки г­ончаря Йосипа Шульженка – Тамари Плескач (1929 р. н.). Міські Млини, Полтавщина. 2013 // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Звіт Вікторії Зубань про етнографічну експедицію по Міських Млинах (Полтавщина) 2013 року. –  2 арк.
  12. Ханко Віталій. Словник мистців Полтавщини / Віталій Ханко. –  Полтава : Полтава, 2002. – 232 с.

Вікторія Зубань,

завідувач Меморіального музею-садиби

філософа й колекціонера

опішненської кераміки Леоніда Сморжа

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити