ЛІРИЧНА СТОРІНКА
Леонід Сморж надзвичайно любив осінь.У його ліричних віршах вона постає то яскраво-феєричною у вальсі листопаду, то суворо-похмурою в мареві свинцевого туману й сірого дощу. Читаючи ці поетичні рядки, мимоволі відчуваєш, як тебе огортає сум. Осінь-життя, як і осінь року, приносить свої плоди. Леоніду Сморжу вона принесла щедрі дари. У науковій діяльності він досяг вершин: захистив докторську дисертацію, написав вісім книг; його колекція опішнянської кераміки стала найбільшою і найбагатшою в Україні. Ще з юних літ він був першим у бою і в спорті, звик наполегливо працювати й не відступати перед труднощами. Та найголовніше те, що за все своє життя Леонід Опанасович жодного разу не покривив душею. На схилі літ поетові було чим пишатися.
І все ж у його віршах осінь – сумна пора, можливо, тому що вслід за нею йде зима-старість, а, можливо, тому що не збулося в його житті те, про що мріялося.
* * *
Вже відцвіли троянди
Біля моєї хати,
Скоро вже осінь зайде,
Листя почне зривати.
В небі холодні зорі
Блимають ледве-ледве,
Немов би в Чорнім морі
Місяць пливе, як лебідь.
Древнім Чумацьким шляхом
Прадіди їдуть наші,
Над задрімалим дахом
Варять у казанах кашу.
І золоті пшонини
Падають в трави глухо:
Це дорогій Україні,
В дар неспокійним внукам.
Слава тому, хто знайде,
Честь, хто почне шукати…
Вже відцвіли троянди
Біля моєї хати …
Л.Сморж
* * *
Промайнуло літо, наступила осінь,
Вже з дерев злітають жовтії листки,
Вітер павутиння між гілками носить
І зриває з квітів бліді пелюстки.
Падають і б’ються на землі каштани,
А в алеях тихих вже пташок нема:
Скоро, зовсім скоро вже тепла не стане,
Холодом вже диха здалеку зима.
Я ходжу садами сам, чому – не знаю,
Щось сумне шепоче листя золоте:
Може, – те, що долю я не пострічаю,
Що шляхи до неї снігом замете.
Від такої думи ще сумніше стане…
Я дивлюсь, як падають із дерев листки,
А об землю б’ються стиглії каштани,
І злітають з квітів бліді пелюстки.
Л.Сморж
* * *
Обриваються струни осінніх еолових арф,
Мертве листя в осінньому вальсі кружляє:
Ще недавно життя вирувало у веселих садах,
А тепер – ні плодів, ні птахів в них немає.
Все живе помирає уже – і царює крізь прах,
Між буттям й небуттям нині стерті границі:
Та ще прийде весна, й, замість звуків еолових арф,
У квітучих садах заспівають веселі жар-птиці.
Л.Сморж
* * *
В нечесаних, багряно-жовтих косах,
Припленталась до нас звідкілясь осінь,
Носила пензлі, фарби повні відра,
У жовте фарбувала все і в срібне.
В моїм садку дерева обшукала,
Останнє яблуко на дереві зірвала
Й заклякла вмить – враз посивіли скроні,
А яблуко гнило в її долоні,
І біль її, і серця її щем
На землю впав зажуреним дощем.
Л.Сморж
Вікторія Зубань,
завідувач Меморіального музею-садиби
філософа й колекціонера опішнянської кераміки Леоніда Сморжа