Послання з іншого часу
Коли береш у руки старі світлини, мимоволі охоплює дивне відчуття, ніби ти отримав послання з іншого часу. Вдивляючись у обличчя людей на пожовклому папері, намагаєшся осягнути: ким були вони на цій Землі? Як жили? До чого прагнули і про що мріяли?
1912 рік… На кутку Гончарівка, в містечку Зіньків, на подвір‘ї шевця Артема Лучника зібралася велика сім‘я, щоб зробити родинне фото.
Артему Платоновичу і Ганні Кирилівні є чим пишатися: трьох синів мають і трьох доньок, та вже й онуки на світ з‘явилися. Старші сини Йосип і Федір батьківське ремесло освоїли, молодший – Павло – у Гадяцькій учительській семінарії навчається. Ганна й Уляна з матір‘ю хліб на продаж печуть, а найменша донечка Марійка працює в купця Івана Воздвиженського. Ось усі вони у святковому одязі сміються та гомонять, стоячи навпроти батьківської хати. Фотограф пропонує главі сімейства з дружиною сісти на лаві в центрі, біля них по обидва боки повинні розміститися жінки. Чоловіки ж мають стояти у другому ряду. Кілька хвилин маестро чаклує біля фотоапарата, потім дає команду: «Увага! Не рухатися!» На мить усі завмирають. Час зупиняється. І саме ця мить летить посланням у Вічність.
Світлини дбайливо зберігала в родинному архіві жителька села Міські Млини Любов Яківна Баско. Вона народилася в Зінькові 1926 року. Ще дитиною разом із батьками виїхала до Полтави, деякий час жила в Тбілісі, а повернувшись в Україну, поселилася в Міських Млинах, неподалік Опішного.
«Про вулицю Гончарівку (після 1917 року – вулиця Пролетарська) я, на жаль, розповісти можу дуже мало, бо була зовсім маленькою, коли там жила, – розповідає Любов Яківна, – пам’ятаю лише криті соломою хати, акуратні тини навколо дворів… Там було чисто, зелено і дуже затишно. Там жила велика працьовита сім‘я мого дідуся Артема Платоновича і моєї бабусі Ганни Кирилівни. Дідусь мій помер 1914 року. Бабуся прожила набагато довше. До старості пекла хліб на продаж і на замовлення. Гарна була та вулиця і люди на ній жили добрі й працьовиті».
Любов Баско. Міські Млини, Полтавщина. 2011. Фото Володимира Баска. Приватний архів Любові Баско. Публікується вперше
Розпитую про те, як склалася доля її мами – наймолодшої доньки Лучників. На світлинах вона виглядає зовсім юним дівчам. Дізнаюся, що Марія Артемівна мала сильний характер, була веселою і життєрадісною. Любила читати і була досить освіченою жінкою. Великий життєвий досвід отримала, працюючи в купця Воздвиженського. 1919 року Марія Лучник одружилася з нащадком козацького роду Яковом Коритченком, що мешкав на хуторі Переліски під Зіньковом.
Розмова з літньою жінкою, незвичайне фото з її родинного архіву мене дуже зацікавили. З‘явилося бажання більше дізнатися про куток Гончарівка в Зінькові та його мешканців. Адже, якщо була Гончарівка, то мали б бути й гончарі. За словами Любові Баско, з її родини тільки Федір Стовпник – чоловік тітки Уляни – міг мати якесь відношення до гончарства.
На той час у містечку мешкало більше 12,5 тисяч жителів, з них 939 осіб були ремісниками. Куток Гончарівка знаходився в північно-західній частині Зінькова. За даними Статистичного бюро Полтавського губернського земства, станом на 1900 рік тут налічувалось 12 гончарських господарств, тобто зовсім мало. «Одна із причин цього, на мою думку, - зазначає кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному Віктор Міщанин, – відсутність якісної гончарної глини в самому містечку. За свідченнями Івана Зарецького, зіньківчани-гончарі брали глину в селі Шилівка»… Існувала також конкуренція з боку опішненських майстрів, які майже кожної неділі вивозили свою продукцію в Зіньків на ярмарок. Їздили через Шилівку. Ось як про це пише Григір Тютюнник у своєму творі «Обнова»: «Купаюся в річці поміж лататтям…, а по мосту люди йдуть базарові. Малеча гукає до них з річки:
- Тітко, чуєте, тітко! Дайте базарового!
Дядьків не чіпають, бо ті сердитіші та й не з нашого села, а з Опішні – у нас їх називають «горщечниками». Везуть хурами горшки, пересипані половою…»
Були серед зіньківських гончарів і опішняни-переселенці. До них належить і Феодосій Корнійович Гладиревський, що мешкав з родиною на східній околиці міста. Про нього докладно розповідає у своїй статті «Опішнянські гончарі-переселенці» Віктор Міщанин.
На жаль, я не можу з упевненістю стверджувати, що на фото, копію якого принесла до Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішнянської кераміки Леоніда Сморжа Любов Яківна Баско, є гончарі. Але сам факт його існування є свідченням того, що мальовниче містечко Зіньків має давні історичні традиції. І не тільки світлини, а й таємниці ремесла передаються від покоління до покоління. Скажімо, Любов Яківна уміє пекти дуже смачний хліб, правда, не на продаж, а каву готує за рецептом своєї мами – Марії Артемівни. На смак вона така ж, як та, що 100 років тому подавали на сніданок купцеві Івану Воздвиженському.
Можливо, у Вашому архіві також зберігаються старі фото, які чекають свого часу. Чекають, щоб Ви про них розповіли. Якщо Ви наважитесь це зробити, звертайтесь за адресою: Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, вул. Партизанська, 102, Опішне, Полтавщина.
У першому ряду: (зліва направо) Уляна Артемівна Стовпник з дітьми Олексієм і Марією; сестра Ганни Кирилівни Лучник; Ганна Артемівна Лучник із сином Володимиром; Ганна Кирилівна і Артем Платонович Лучники; Євдокія Лучник з дітьми (невістка Лучників); Марія Артемівна Лучник. У другому ряду: Федір Стовпник; Йосип Артемович Лучник; товариш Павла Артемовича Лучника; Павло Артемович Лучник; Федір Артемович Лучник; сусідка Лучників. Зіньків, Полтавщина. 1912. Автор фото невідомий. Приватний архів Любові Баско. Публікується вперше
Вікторія Зубань,
завідувач Меморіального музею-садиби
філософа й колекціонера опішнянської кераміки
Леоніда Сморжа