Музейна казка

      Чи бували Ви в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному, а до Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа заходили? НІ-ні, це зовсім близько – у Міських Млинах! Недалеко від Полтави, недалеко від Диканьки, недалеко від Опішного … та, власне, і до Києва рукою подати, і до Львова, і до Харкова! Словом, у самісінькому Серці України – серед скіфських курганів, біля Вітової могили, там, де мешкав славний гончар Остап Ночовник. Якщо бували, то варто відвідати це місце ще раз із фотоапаратом, із пензлем та фарбами, взувши кросівки і взявши із собою рюкзак. Скуштувати води зі Срібного джерела, посидіти на березі Ворскли біля вогнища, помріяти і казок послухати… Якщо ж не бували, то швидше пакуйте валізи! Ви там такі дива побачите! Зараз усі дива в опішненських макітрах і глеках живуть, у цьому світі їм просто більше ніде сховатися. Хочете – вірте, хочете – ні, а я от учора беру куманець до рук, а звідти – казка!

  Тільки-но гасне останній сонячний промінь, і музейні кімнати поволі огортають сутінки, з усіх кутків і закутків починає долинати підозрілий шепіт і шурхотіння. Здається в будинку хтось зачаївся і чогось чекає… Та ось починає рухатись маятник старовинного годинника, чується його мелодійний передзвін. Після дванадцятого удару в будинку стає видно, як удень, – то спалахують свічки у керамічних свічниках. Таємничий світ оживає…
У кабінеті господаря дому, де стоїть його ліжко і письмовий стіл з друкарською машинкою, чути гамір. Глиняні фігурки, що живуть на книжковій шафі та комоді, починають заспокоювати маленьке чортеня, яке без упину пустує. Спочатку воно намагається відібрати здоровенну ложку в козака Пацюка, але не виходить – у характерника саме розігрався апетит, він чаклує над мискою з варениками… Тоді малий нечестивець пробує видертися на покрівлю хати, де мешкає Солоха. Та ба, слизько – вона вкрита блискучою поливою. Нарешті чортеня стрибає на картинну раму! Живописне полотно на стіні починає хитатися. Спокійне море у місячному сяйві, достойне пензля Айвазовського, перетворюється на «Дев’ятий вал». У кімнату вривається шквальний морський вітер, солоні бризки з картини летять прямо на письмовий стіл, а бешкетник знай гойдається й регоче.
– Ось дістану я тебе зараз! – лементує глиняна Солоха і хапається за мітлу.
– Припини! Невже не бачиш – вода на рукописи хлюпотить, – сердиться вершник, що вартує біля друкарської машинки. – Хвилі змиють з паперу слова філософа, і вони розбіжаться по всьому світу! Хто їх ловити буде?
– Філософ! Філософ, – тоненьким голосочком передражнює негідник і ще дужче розхитує картину. – Хто такий цей філософ?!
– Той, хто збирає зерна мудрості, той, хто прагне пізнати істину, – лунає голос із книжкової полиці.
Наразі в кімнаті з’являється чоловік з потертим портфелем у руці, одягнутий у вишиванку і світлі штани. Його обличчя здається заклопотаним, але сірі очі під кошлатими бровами видають веселу вдачу. Нарешті він посміхається і говорить:
– І що ж тут відбувається?!
– Ось він – філософ, – басом промовляє козак на коні, що вартує біля друкарської машинки.
– Та це ж наш Майстер! – сперечається бісеня.
– Злазь звідти швиденько, бо впадеш і відіб’єш свої ріжки, – говорить Господар дому.
– Ох не шануєш ти наше чортяче плем’я! Он у Ризі навіть є музей чортів… І навіщо ти мене такого виліпив?... Що це за хвіст, що за роги, я вже не кажу про обличчя! – голосить нещасне бісеня.
– А це щоб люди на тебе дивилися і бачили, який вони вигляд мають, коли чинять недобре,– повчально мовить Майстер, знімає малого з картини і обережно зсаджує його зі своєї долоні на комод. Потім поправляє рукописи на столі. Бере пензля, дістає фарби і намагається відновити морський пейзаж на полотні, що геть розплився.
В цей час зі світлиці долинає чийсь голос:
– Годун-годунець, сто душ годував, як упав, то й пропав.
Учений озирається і прямує туди, звідки лунає загадка-співаночка. У світлиці за склом, біля книг, живуть глиняні іграшки, а на шафах красуються керамічні скульптури: круторогі бики й барани, величні леви, коні з кучерявими гривами. Стіни прикрашають дивовижні опішненські миски й тарілі, а вгорі, під стелею, на полицях сяють полив’яними боками глеки. Хто ж це подзвонює срібним голосочком? Аж ось він, Співучий Глечик. Яка ж у нього сорочка красива! Мальовка яскрава та соковита, мабуть, Параска Біляк той віночок своїми руками творила. Господар бере сопілку і намагається вгадати мелодію. А Глек починає виспівувати іншу загадку:
Із глини робився,
На кружалі вертівся…
Хто ж Я?
– Ти – глек!!! – в один голос відповідають дві глиняні сови, що до цього мовчки стояли на столі.
Розмова між експонатами триває, а колекціонер іде до іншої кімнати, щоб оглянути свої володіння. Придивляється до старих фотографій на стінах, гладить тарілі, увінчані рушниками. І з подивом помічає, що квіти на посуді починають оживати. Ось уже й пуп’янки розцвітають на стеблах, зав’язуються плоди поміж листям. Вусики винограду швидко-швидко ростуть і тягнуться до вікон. Усі стіни уквітчуються буйною зеленню, а з фотографії усміхається бабуся Явдоха Пошивайло:
– Льоню, доки тебе тут не було, ми з дідусем Гаврилом ось такий подарунок тобі приготували… Так уже вийшло – тепер ті квіти, що я малюю, оживають…
– Спасибі, Явдохо Данилівно, спасибі, Гавриле Ничипоровичу! Таку чарівну Красу можуть створити тільки красиві Душі.
– Спасибі й тобі, Леоніде Опанасовичу на доброму слові. А тепер іди до іншої кімнати, бо там тебе теж чекають.
Леонід Сморж відчиняє двері наступної кімнати і зупиняється на порозі. Там, біля вікон, під образами у білій хустині й вишитій сорочці стоїть його Мати. Красива й струнка, така, як була молодою.
– Здрастуй, синочку! Пам’ятаєш, ти просив знайти свої листи із фронту? Тоді я думала, що загубила їх, а ось тепер знайшла… І фото… Ти на них зовсім юний, а вже з орденами. Бачиш я підлогу встелила м’ятою і чебрецем, як ти любиш. Як добре, що в нашій хаті тепер Музей! Це пам’ять на Землі про славних Гончарів опішненських і про нас. Як добре, що сюди приходять діти: вони вчаться бачити Світ Красивим, вони вчаться його таким творити…
– Мамо, мамо, – шепоче хлопчина у моряцькій формі, стискаючи безкозирку, – я думав, що ніколи тебе вже не побачу…
– Сину, з тобою завжди було моє благословіння…
– Мамо! Мамо! – ще намагається щось сказати Леонід, та знову долинає мелодійний передзвін годинника. Видіння зникає.
      У будинку знову тихо й урочисто. Його мешканці вдень чекають гостей. Але знайте: всі вони уночі оживають – і глиняні барині Олександри Селюченко, що перед дзеркалом у вітальні міряють сорочки-вишиванки, вихваляються своєю вродою, танцюють і співають, і мале пустотливе чортеня, і сови, які вдень дрімають на столі. Ба! Навіть портфель «має ноги», бо за життя професора умів сам знаходити дорогу додому. А ще, тут у кожному глечику повно див і казок. Отож бо приходьте, у музеї Вас завжди чекають!

P. S. Ви запитаєте: «А як же Філософ?» Навряд чи Ви застанете його вдома… Як завжди, десь мандрує світами в пошуках Істини…

Вікторія Зубань,
завідувач Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера
опішненської кераміки Леоніда Сморжа

Додати коментар

Захисний код
Оновити