ЩО ДОМОВИК НА ГОРИЩІ ХОВАЄ

 

   Для музейного працівника польові експедиції – це не тільки поповнення фондів, збір необхідної інформації, а й неповторні хвилини спілкування, відкриттів та переживань. Дехто, передавши речі до музею, приходить туди сам, приводить рідню, знайомих, підказує, де і що можна знайти. Словом, стає палким прихильником музейної справи…

«А що там?» Юна відвідувачка Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішнянської кераміки Леоніда Сморжа Юлія Прокопенко. Міські Млини, Полтавщина. 2012.Фото Вікторії Зубань. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства

   Іноді унікальні експонати потрапляють до музею зовсім випадково. Скажімо, починаєш розпитувати господиню: «Чи не збереглося в домі старовинних речей?» А вона відповідає: «Та ніби й немає, хіба що на горищі…». Доводиться слідом за нею й туди підніматись. І ось, спираючись ногами на останній щабель драбини, зазираєш на горище і розумієш, що потрапив в інший час та вимір. У тьмяному світлі, що пробивається з невеличкого віконечка, видно плетену з лози дитячу колиску, дерев‘яні ночви, прядку, рогачі та кочерги… А скільки тут макітер, та які великі! А ось пасківнички, глеки, велика сулія. Оце так знахідка! Мимоволі німієш від здивування. І поки господиня замислюється над тим, що означає твоє мовчання, у цьому «законсервованому світі» десь у найтемнішому кутку за комином починає ворушитися щось живе. У темряві загораються зеленуваті очі-вогники, і під ноги викочується хвостата істота, що тихенько муркоче. Руда кицька з павутиною на вусах запитливо поглядає на незваних гостей, мовляв: «Я тут сплю, а ви що тут робите?»

   Тягнешся до сумки з фотоапаратом, щоб сфотографувати фантастичний інтер‘єр. Натискаєш кнопку «Спалах», а він не працює! Чи то батарея розрядилася, чи то домовикові неочікуваний візит не сподобався. Власне, він же розуміє, що такими скарбами з музейними працівниками так чи інакше а ділитися доведеться.

***

   Буває, що речі до музею взагалі чарівним способом потрапляють. Скажімо, одного недільного ранку, розпакувавши нові книги, що вийшли друком у видавництві «Українське Народознавство», я починаю гортати ту, що мені найбільше сподобалася – «Опішнянська мальована миска другої половини ХІХ початку – ХХ століття». Переглянувши кілька сторінок, знаходжу цікаву світлину з підписом: «Піч та інше приладдя для вибілювання полотна. Осередок гончарного мискарства – село Міські Млини Зіньківського повіту Полтавської губернії. 1883–1903. Фото Івана Зарецького». Під словами «інше приладдя» звичайно ж маються на увазі величезні липові жлукта, в яких і вибілювали полотно за допомогою попелу. А фото було зроблене більше ста років тому на березі Ворскли у селі, де нині розташовано «Меморіальний музей-садибу філософа й колекціонера опішнянської кераміки Леоніда Сморжа».  «От би знайти таку річ у Міських Млинах, чи іншому селі неподалік… Може в когось таке жлукто й лишилося…» – думається мені. І в ту ж мить біля воріт музею-садиби зупиняються старенькі «Жигулі». Авто нагадує в‘ючну тварину середніх розмірів, бо на верхньому багажнику машини прикручено й міцно прив‘язано великий предмет циліндричної форми схожий на бочку, але без дна. Водій відчиняє хвіртку й мовить: «Добридень! Чув я, що ви старовинні речі збираєте. Чи не потрібне вам жлукто? Якщо потрібне, то приймайте подарунок!» Річ виявляється досить важкою. І поки ми її заносимо на подвір‘я, Іван Кирилович розповідає, що вже більше двадцяти років мешкає в сусідніх Васьках, після того, як придбав хату в Демида Панченка. Липове жлукто він знайшов у хаті і вирішив привезти нам.

   Дивним було не тільки те, що експонат потрапив до музею саме в ту хвилину, коли я про нього подумала. Виявилося, що наш гість купив будинок у мого дідуся Демида Васильовича, який був чудовим майстром і жлукто виготовив власноруч. Народився Демид Панченко на хуторі Биківка 1904 року. Прадід мій Василь, їдучи з крамом до Криму, і уявити собі не міг, що привезе звідти собі дружину. Струнка, кучерява, світлоока грекиня знала цілющі трави і вміла лікувати людей та худобу. Всі діти були схожі на неї. Після голодомору їх лишилося тільки троє. На той час син Демид був уже одружений. Власну сім‘ю врятував від смерті завдяки своїм золотим рукам, а також вмінню рибалити та полювати. 1934-го року Панченки перебралися зі спорожнілого хутора до села Васьки, що неподалік Опішного. Новий будинок і все, що в ньому, Демид Васильович зробив сам. Вмів навіть одяг та взуття шити. Дуже любив техніку. Першим у селі придбав велосипед. Коли його запитували, як це в нього все так легко виходить, відповідав: «Працювати треба!» Ось і ввесь його секрет.

   Дідуся вже давно немає серед живих. Та виходить,  в тому, іншому світі рідні також пам‘ятають про нас. Навіть іноді виконують наші бажання.

 

Вікторія Зубань,

 завідувач Меморіального музею-садиби

філософа й колекціонера опішнянської кераміки Леоніда Сморжа