Через сотню літ

   Старі пожовклі фотографії… Вони іноді заворожують, приковують погляд. Дивуєшся сам, що ж тебе так хвилює: чи намагання проникнути в іншу реальність, чи бажання зрозуміти, де ж там, в лабіринтах Часу, загубилося і твоє власне коріння.
   Йосип Целестіанович Хмелевський (1849–1924) був чи не одним із найталановитіших фотохудожників своєї епохи. 1875 року він відкрив у Полтаві свою майстерню. Учасник багатьох вітчизняних та міжнародних фотовиставок, автор серії поштових листівок «Типи Малоросії» та «Краєвиди Полтавщини», видавець і автор фотоальбомів «Гоголь на родине», «Земский дом в Полтаве», на своїх світлинах зажди вмів передати дух свого часу, зобразити обличчя свого покоління. 

Перепелиця Варвара Федорівна. Міські Млини, Полтавщина. Вересень 2011. Фото Вікторії Зубань. Національний архів українського гончарства, Національний музей-заповідник українського гончарства.	Чиновники Полтавського губернського земства. (Зліва) Дейнека Яків Омелянович. Полтава. 1911. Фото Йосипа Хмелевського. Приватний архів Варвари Перепелиці

   В його майстерні по вулиці Олександрівській, 4 фотографувалися Володимир Короленко, Панас Мирний, Григорій Мясоєдов, Микола Скліфасовський та інші. 1903 року, коли до Полтави на відкриття пам’ятника Івану Котляревському з’їхалися Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Леся Українка, Олена Пчілка, Михайло Старицький та інші, Йосипу Целестіоновичу вдалося зробити кілька унікальних групових фото.
Але мова, власне, піде не про ці світлини, і не про інші відомі широкому загалу фотографії. Іноді унікальні реліквії по 100 років чекають свого часу в родинних альбомах. Сто років – цілий вік, залізний ХХ вік людей з металевими серцями: війни, революції, голодомори, ядерні катастрофи… Як може прожити сто років світлина – шматочок паперу? Воістину її може зберегти тільки диво, або любов, адже вона вічна.
   Отже, світлина зроблена 1911 року в майстерні Йосипа Целестіоновича Хмелевського. На фоні весняного парку зображені два чиновника Полтавського губернського земства. Зі зворотного боку напис чорнилом: «Яков Емельянович Дейнека (ниже ростом)»
«Яків Омелянович Дейнека – мій дідусь, походить із козацького роду, – розповідає власниця родинного фотоальбому, де зберігаються унікальні світлини, Варвара Федорівна Перепелиця. – Він народився в містечку Опішне Полтавської губернії. Виростав на гончарному кутку Липівці. Рано залишився сиротою. Взяли його за сина добрі люди, навчили грамоти. Мав він дуже красивий почерк. Ось тільки працювати доводилось сторожем у Опішнянській земській керамічній майстерні. Та одного разу приїхав до Опішного чиновник з Полтави. Примітив він молодого сторожа. Впадала в очі його освіченість і красивий каліграфічний почерк. Минуло зовсім небагато часу і Якова Дейнеку запросили на службу писарем до Полтавського губернського земства.
   Як став Яків Омелянович в земській управі працювати, начальник йому й каже: «Дадуть тобі жалування й квартиру, а одяг піди зараз же на базарі купи - негоже чиновнику в селянській свиті ходити!» Пішов тоді дідусь на базар. Поки пальто міряв, свитку вкрали. Пальто, правда, придбав гарне, добротне. Давай тоді взуття вибирати. Знайшов, заплатив гроші й пішов собі щасливий та веселий. Свитку, правда, шкода, та вже нічого. Прямує бульваром, а назустріч йому дві дамочки. Тільки його минули, чує, а вони між собою говорять: «Молодой, красивый. Пальто модное. Почему только в дамських калошах щеголяет?» Панянки пішли, сміючись, а Яків Омелянович гайда назад – взуття на чоловіче міняти. Таким кумедним випадком розпочиналася його служба в земстві. З часом мій дідусь звик, освоївся на новому місті, та коріння свого не забував. Родину до Полтави не перевозив. Памятав, що своя земля, то свій хліб. В Опішному мав власний будинок. Господарство вела дружина. Додому на вихідні приходив пішки…»
Власне 45 кілометрів до Опішного не така вже й велика відстань, а якщо ще й назад до Полтави, то й усі 90. Мабуть, дуже кохав Яків Омелянович свою дружину Уляну, якщо кожного разу долав таку відстань. А ще понад усе любив своїх дітей. Мріяв про найкращу освіту для них. Заощаджував кожну копійку на їхнє навчання. Минув час, і всі семеро виправдали батьківські сподівання. Кирило, Антон та Іван вибрали медицину. Іван Якович Дейнека був заслуженим професором медицини, довгий час займав посаду ректора Вінницького, потім Одеського медичних інститутів. Леонід та Василь отримали інженерно-технічну освіту. Доньки вчилися в мами народним ремеслам. Анастасія стала прекрасною кравчинею, а Параска – ткалею.
    У родинному альбомі Варвари Федорівни Перепелиці зберігається також фото її матері – Параски Яківни Перепелиці (Дейнеки). З портрета посміхається круглолиця симпатична дівчина в білій батистовій блузі та довгій темній спідниці. «Мама ткала килими. І такі красиві на них були квіти, що хіба уві сні можуть тепер приснитися, – говорить Варвара Федорівна й перегортає наступну сторінку. – А ось тато – Федір Тимофійович Перепелиця».
На світлині, зробленій у фотомайстерні пана Ходукіна, що відкрилась у Харкові по вулиці Петинській 1912 року, два бравих офіцери царської армії з Георгієвськими хрестами на грудях. Справа – Федір Перепелиця.
    «Тато мій народився в Міських Млинах, неподалік Опішного, а дідусь Тимофій родом з сусіднього села Лихачівка. Як той залишився сиротою, його за дитину взяв ветеринар, що мешкав у Млинах. Названий батько передав у спадок синові свій будинок і землю. Дідусь Тимофій разом із бабусею Уляною виховали чотирьох дітей: Андроніка, Федора, Ганну, Пріську.
    З початком Першої світової війни Федора призвали в царську армію. Йшов на фронт рядовим, а повернувся офіцером, повним Георгієвським кавалером. Прийшла радянська влада – нагороди забрали, а тата побили. Не зламався Федір Якович, умів трудитися і ніяких труднощів не боявся. Зрозумів, що треба починати нове життя. Тато і мама вступили до колгоспу. Передали в колективну власність усе, що мали: плуги, борони, сіялку, віялку, а окрім того, ще сім десятин землі, три гектари лугу, півгектара лісу. В селі нашу родину поважали і батька обрали бригадиром.
     Своїх дітей Федір Тимофійович та Параска Яківна також хотіли бачити освіченими. Іван Федорович став хірургом, доцентом медицини, а я все життя пропрацювала в Полтаві лікарем-гінекологом», – продовжує свою оповідь Варвара Федорівна.
     Жінці вже минуло 86 років. У рідному селі Міські Млини, що на Полтавщині, її знають і дуже поважають. Кожного літа з дітьми та онуками, до речі також лікарями, вона приїздить у батьківський будинок, щоб відпочити та набратися сил на приворсклянських пагорбах. Неповторна атмосфера рідного дому, всі речі, що оточували її ще в дитинстві, і старий дідівський сад повертають у далекі роки молодості. Старезні яблуні та груші за хатою чимось дуже схожі на свою господиню. Може, тим, що так міцно тримаються за цю потріскану від спеки землю, а, може, тим, що бережуть у своїй пам’яті все, що діялось у давні часи тут, на цій землі, під цим безмежним небом.
    Тримаєш у руках старі світлини, слухаєш оповідачку і мимоволі думаєш: «А чи пам’ятатимуть ось так про нас аж через сотню літ? Чи заслужили таку любов і шану своїх нащадків?»

Параска Перепелиця (Дейнека). Опішне, Полтавщина. Початок ХХ століття. Автор фото невідомий. Приватний архів Варвари Перепелиці	Офіцери царської армії. (Справа) Перепелиця Федір Якович. Харків. Початок ХХ століття. Автор фото Іван Ходукін. Приватний архів Варвари Перепелиці

Вікторія Зубань,

завідувач Меморіального музею-садиби

філософа й колекціонера опішненської кераміки

Леоніда Сморжа