ЇЇ творіння – яскраве неповторне диво…
Вона малювала квіти на вазах, глеках, тарілях… ЇЇ творіння – то яскраве неповторне диво, яке могли народити тільки її уява, її руки, її Душа. Якби ж то можна було долю свою отак намалювати, певно була б чи не найкраща…
«Уособлення доброти і порядності, безкорисливості і безпосередності, кращих рис української жіночності, спадкоємиця і послідовниця найдосконалішого в опішненському гончарстві, Параска Біляк органічно втілювала це у своїй творчості: її вироби немовби випромінюють лагідну доброту й чистоту, невимушеність і свободу, викликаючи при їх сприйнятті світле почуття піднесеності і гармонії», – писав про твори своєї землячки, малювальниці Параски Петрівни Біляк доктор філософських наук, колекціонер опішненської кераміки Леонід Опанасович Сморж. В колекції, яку він збирав півстоліття, а потім передав Національному музею-заповіднику українського гончарства, чи не найбільше творів мистецтва, розмальованих Явдохою Пошивайло та Параскою Біляк. До обох жінок у вченого було особливе ставлення. Леонід Опанасович цінував не тільки їхній талант, а й високі моральні якості.
Параска Петрівна Біляк народилася 10 жовтня 1914 року в Міських Млинах, що на Полтавщині, в родині Петра та Явдохи Біляків. Тато, гончар-мисочник, що перейняв тонкощі свого ремесла від батька Василя та діда Артема Яценка, був славним майстром. До 1933 року працював удома, сам возив свій товар на продаж. На той час у майстерності йому було з ким змагатися. Поряд, на Левадах, мешкав брат Павло, неподалік – Мефодій Сердюченко, а на Горі в Міських Млинах гончарів було й не перелічити: Гайдари, Шульженки, Федоші, Китриші, Шипили, Бордуни, Багрії, М‘якоступи, Рябоконі. Кожен мав свої секрети. Кожен намагався зробити краще за інших. Глину для мисок копали біля підніжжя Млинянської гори, а кольорову для мальовки шукали скрізь: у лісі за Ярами (село неподалік Опішного та Міських Млинів) – червону й жовту, далі біля джерела – зелену та блакитну. Тепер годі й знайти ті місця. Під час голодомору були знищені цілі династії гончарів,з ними канули в лету і їхні таємниці. Петро Біляк, його дружина Явдоха і дві доньки в 1933-му вижили. «Тато пішов працювати в гончарську артіль. Дома теж трохи робили миски. Батько вчив мене глиняні вироби розмальовувати. Пам’ятаю, як ми їздили ярмаркувати до Полтави. Як же там тільки цікаво було! Скільки людей, скільки краму, скільки розваг, а солодощі які! Давно вже того нема. Були й в Опішному великі ярмарки. Одного разу ми спродалися і ходили з мамою та сестричкою між рядами торговців, робили різні покупки та й зустріли дивного діда. Його називали «планетник», мав він стару-престару книгу і міг прочитати по ній долю будь-якої людини. Сказав він мамі, що вік мій довгий, а сестричка навесні заміж вийде. Ми тоді подивувались – як же так, вона ж зовсім ще мала. А потім, як час прийшов, усе зрозуміли. Через півроку вона втопилася в річці. Хата наша стояла так само, як і зараз, на самому березі Ворскли… Отак я в батьків лишилася одна. А як їх не стало – і в цілому світі сама. З 1936 року пішла за батьком у «Художній керамік», так спочатку в Опішному артіль називалася, а потім і завод. Там і пройшло все моє життя. Були на заводі в мене і найкращі подруги: Шура Селюченко, Мотря Назарчук, Зіна Линник, Наталя Оначко. Найбільше з Шурою дружила. Домовлялися і вік разом доживати. Та не вийшло, пережила я її… Тепер сама, як билина, якби не сусіди, то ні до кого й обізватись. Буває сусідський хлопчик Павлик прибіжить, олівці й папір принесе. Ще з порогу гукає: «Бабусю, будемо малювати!» А я вже нічого не бачу», – розповідала мені наприкінці 1980-их Параска Петрівна Біляк.
Леонід Сморж був не просто вченим, збирачем кераміки, земляком Параски Петрівни, а ще й надзвичайно чуйною людиною. Він пам‘ятав, що найкращі ліки – то душевне тепло та увага. Одного разу, відвідавши Параску Біляк удома хвору та немічну, Леонід Опанасович запропонував влаштувати їй зустріч з Мотроною Назарчук, яку діти привезли на кілька днів до Опішного. «Та що ти, Льоню, хіба я можу, я ж насилу ось у веранду виходжу. Ноги зовсім не слухаються», – говорила тоді стара жінка. «А ми моєю машиною поїдемо»,– не приймав ніяких заперечень учений. І вони таки поїхали. Обидві майстрині були раді зустрічі. Вони говорили і не могли наговоритися… Це була їх остання в житті зустріч.
З того часу минуло вже більше двадцяти років. Встигло народитися і вирости ціле покоління. Оглядаючи твори мистецтва в експозиції Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа в Міських Млинах, молоді художники безпомилково впізнають на виробах мальовку неперевершеної майстрині Параски Біляк. А мені згадуються слова людини, яка зібрала одну з найбільших і найкращих приватних колекцій опішненської кераміки Леоніда Сморжа: «Вічними є тільки добрі справи і добре ім‘я, а в мистецтві – краса, яка найдовше тримається в кераміці, бо лише кераміка з-поміж усіх видів мистецтва не підвладна часу і руйнації».
Вікторія Зубань,
завідувач Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа