Історія одного експоната

   У Меморіальному музеї-садибі філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа понад півтори тисячі експонатів, та кожна річ унікальна, кожна має свою історію. Вивчаючи архіви, працюючи в польових експедиціях, іноді так захоплюєшся, що потрапляєш у іншу реальність, переживаєш болі й турботи творців безсмертної краси, які давно відійшли у вічність.
   У музеї на почесному місці, під образами, серед ваз стоїть незвичайний експонат – зелений мальований чайник, хоча дехто з науковців з упевненістю міг би сказати, що це зовсім не чайник, а глечик-носатка, бо, власне, має він форму глечика. Напис під ручкою на цій посудині засвідчує авторство: «Іван Олійник. 1957 р.»

    З усього видно, що майстром Іван Олійник був талановитим, але чому нащадкам про нього нічого невідомо? Загадковий експонат не давав мені спокою. І кожного разу, коли я біля нього зупинялася, тихенько, але вперто шепотів: « Ну ж бо спробуй дізнайся, як я на світ Божий з‘явився». Пошуки джерел інформації продовжувались досить тривалий час, поки, врешті-решт, від однієї жінки я почула коротку фразу: «Іван Олійник мій рідний брат».

   Галина Тихонівна Олійник (нині – Зінченко) народилася в Міських Млинах на Полтавщині 1935 року. Брат Іван був на два роки молодшим за неї. Батько Тихін Миколайович Олійник на початку 1920-х років мав коня, займався перевозом краму, взимку шив взуття. Мати Уляна Митрофанівна працювала в пекаря. Для обох це був уже другий шлюб. 1933 року Тихін Миколайович втратив дружину й лишився з донькою на руках, а Уляна Митрофанівна поховала чоловіка й десятьох дітей. Обом, щоб вижити, довелося вступати до колгоспу. Донька й син про колгосп не мріяли. Після закінчення міськомлинянської семирічки Галина, щоб отримати паспорт, на рік поїхала працювати на цукровий завод у Пархомівку (Харківщина), а Іван пішов на роботу в Опішнянську МТС ковалем. Це були перші спроби віднайти свою дорогу в житті.
   «Повернувшись із Пархомівки, я влаштувалась у комбінат «Керамік» на роботу. Ліпила дитячу іграшку, працювала біля печі, поливала посуд. За тридцять років майже всі заводські процеси освоїла. А Іван теж назавжди пов‘язав свою долю з гончарством. Він був прекрасним майстром. На заводі «Художній керамік» його поважали за чесність і справедливість. Брат не міг терпіти, як когось ображають, принижують. А начальник виробництва Трохим Демченко любив показати свою владу. Не знаю вже, як там сталося, але після семи років роботи Іван розрахувався. Поїхав аж до Таганрога. Знайшов там гончарну артіль, бо вже не міг жити без глини. Працював гончарем до пенсії. Одружився, мав трьох дітей».

Іван Олійник. Таганрог. Середина 1990-х років. Автор фото невідомий. Приватний архів Галини Зінченко


   Як відомо, в той період на заводі «Художній керамік» гончарну продукцію ніхто не підписував, на денці кожного виробу ставили відтиск із зображенням куманця, і це означало, що посуд виготовлено в Опішному на цьому підприємстві. Питання про авторство та про створення творчої лабораторії для майстрів почало підійматися дещо пізніше. Власне, про заводську норму, самодурство чиновників мені вже доводилось чути – не кожен міг подібне витримати. Та тільки козацька кров давала про себе знати. Гончарі іноді так могли підняти зазнайкуватого начальника на кпини, що йому доводилося навіть з цеху тікати. Або могли ось так, як Іван Тихонович створити яскраве глиняне диво й написати «коротенького листа нащадкам», а вони вже розсудять: хто кращий майстер.
   Отже, виходить Іван Олійник одним із перших намагався відстояти авторське право на заводі «Художній керамік». Про те, як працювалося йому в Таганрозі, та багато іншого нам ще доведеться дізнатися. Нині з родини Івана Тихоновича лишилися донька Люба й син Микола. Рідко, але відвідують вони зі своїми сім‘ями тітку Галину в Міських Млинах.

Галина Зінченко (друга зліва) серед працівників комбінату «Керамік». Опішне, Полтавщина. 1950-ті роки. Фото Олександра Біляка.  Приватний архів Галини Зінченко

Іван Олійник. Чайник. Глина, ангоби, полива, гончарний круг, ліплення, проколювання, мальовка, 25х22 см. Опішне, Полтавщина, 1957.Національний музей-заповідник українського гончарства. Фото Інни Прокопенко

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити