Вірші Леоніда Опанасовича Сморжа

   Якщо Бог вирішив обдарувати людину, то обдаровує її сповна. Ми знаємо Леоніда Сморжа як філософа, науковця, колекціонера, художника, спортсмена, мандрівника. Але мало кому відомо, що Леонід Опанасович ще й писав надзвичайно прекрасні ліричні вірші. Навчаючись в університеті, він був учасником літературної студії під керівництвом Василя Чумака, до якої також входили Василь Симоненко, Борис Олійник, Вадим Крищенко, Микола Сом, Тамара Коломієць, Володимир Коломієць, Микола Сингаївський, Наталка Кащук. Майбутній філософ також «пробував» перо. Своє захоплення не полишав упродовж усього життя.

  Найніжніші рядки Леонід Сморж присвятив своїй мамі – Анастасії Василівні Марченко:

Сіно пахне далекими снами,
Мріють зору у чорній імлі.
Ось вже заспаними голосами
Проспівали опівніч півні.

А моя голова на долоні
Мов у човні хиткому пливе:
Хоч сьогодні я в рідному домі,
Сон до мене ніяк не іде.
Мамо, спи, я твій сон не порушу
І від тебе біду відведу.
Чуєш – падають? Думаєш, груші?
Зорі падають в нашім саду.
Буду я стерегти синю тишу
І збирати тобі зорепад.
Я нічого тобі не залишу,
Лиш дитинство я взяв би назад.
Може, сином не був між синами, –
Роки давні, мов докір мені,
Повернуть би з дитячими снами,
Та розтанули в чорній імлі.
Філософські роздуми про сенс життя вилилися в ось такі рядки:
Весна зрива з зими вуаль,
Щоб глянуть на старечі зморшки;
Побачила в очах печаль –
Їй стало жаль стареньку трошки.
Ця егоїстка молода
Не знає ще журби та горя;
Теплом дихнула і вода –
Задзюркотіла в річку, в море.
Неначе й не було зими,
Від неї сліду не лишилось…
Отак відійдемо і ми,
Віддавшись вічності на милість.
Нам зміна йде вже молода,
Що з нас сміється, лає, гудить;
Життя ж – тече, як та вода,
Тож їх нащадки теж забудуть.
Свій погляд Леонід Опанасович спрямовує в майбутнє, адресуючи ці рядки нащадкам:
Вже відцвіли троянди
Біля моєї хати,
Скоро вже осінь зайде,
Листя почне зривати.
В небі холодні зорі
Блимають ледве-ледве,
Немовби в чорнім морі
Місяць пливе, як лебідь.
Древнім Чумацьким шляхом
Прадіди їдуть наші,
Над задрімавшим дахом
Варять в казанах кашу.
І золоті пшонини
Падають в трави глухо;
Це дорогій Україні,
В дар неспокійним внукам.
Слава тому, хто знайде,
Честь, хто почне шукати…
Вже відцвіли троянди
Біля моєї хати…
Закоханий у красу рідного краю, зворушливо пише про рідне село Міські Млини:
В квітневий день, коли від сонця
Зійшли сніги й зійшла вода,
Весна заглянула в віконце –
Весела, світла, молода.
Мурличе кіт на підвіконні,
Віддавшись сонцю і теплу:
Напівзакриті очі сонні –
Весні співає він хвалу.
А у дворі біля веранди
Вже зеленіє де-не-де;
Налився соком кущ троянди –
Комусь і цвіт перепаде.
Все більше день – з цього прибутку
Радіють небо і земля;
Немає місцю горю й смутку,
Набравсь бадьорості і я.
Звучить у віршах Леоніда Сморжа і тема кохання:
Кохання моє, кохання,
Я знаю, ти спиш давно,
Бо ніч і пора не рання,
І темне твоє вікно.
Тебе розбудити боюся,
А в думці у мене одне:

Якщо я тобі не приснюся,
То, мабуть, не любиш мене.
Єдина моя на світі, –
Кажу це я тільки тобі, –
Ти квітка найкраща між квітів,
Без тебе я сохну в журбі.
Ти щастя моє весняне
І сонечка літнє тепло;
З кохання ходжу, мов п’яний, –
Такого раніш не було.
В мольбі піднімаю долоні
І в Бога благаю я,
Щоб ти крізь вуста свої сонні
Шепнула моє ім’я.

До якого б з видів мистецтва не долучився Леонід Опанасович – все йому вдавалося з легкістю, бо чутлива душа так само не може жити без поезії, як не може жити без музики, образотворчого мистецтва. Важливо, щоб людина жила в гармонії зі світом і самим собою.