МАТЕРИНСЬКА МОЛИТВА
Леонід Опанасович Сморж був незвичайною людиною. Він цінував кожну хвилину свого життя. Намагався все встигнути. Вчився, займався спортом, подорожував, писав наукові праці, малював, писав вірші, збирав твори народного мистецтва. Може, тому що ще зовсім юним в окопах Великої Вітчизняної війни він вже зрозумів ціну людського життя й смерті. Такими були й найближчі друзі Леоніда Сморжа, ті, з ким він виріс, ті, хто в тяжкі лихоліття війни, вижили, вистояли, перемогли. Серед них – ветеран Великої Вітчизняної війни майор у відставці Григорій Павлович Ткаченко.
Григорій Ткаченко народився в Міських Млинах, що в Полтавщині. Батько – Павло Якимович Ткаченко, був грамотним. Він займався чинбарством, шив чоботи, чумакував: скуповував у сусідів Андрія Бордуна таАндрія Чирвенка глиняний посуд і возив разом із братом Яковом у Крим, там міняв свій крам на сіль. Того вкрай необхідного мінералу вистачало на все село, ще й в Опішному на ярмарку продавали. Мандруючи до моря, Павло й уявити собі не міг, що кілька років життя доведеться віддати цій непокірній стихії. Матросом Балтійського флоту він став 1914 року після військової мобілізації. У буремні роки Першої світової війни та Жовтневої революції Павлові Ткаченку довелося служити в Санкт-Петербурзі. Додому повернувся в середині 1920-х років, одружився з Олександрою Михайлівною Овсій з Опішного. 1925 року в них народився син Григорій, а через рік – донька Галина.
У 1932–1933 роках Павлові Ткаченку, як і більшості українських селян, довелося рятувати сім’ю. Діти на той час уже навчалися в школі.
Після закінчення Міськомлинянської семирічки син Павла Якимовича – Григорій Павлович Ткаченко навчався в Полтавському будівельному технікумі. Там він зустрів своє перше кохання – красуню Ганну, що носила давнє козацьке прізвище Підопригора. Та тільки одружитися їм судилося вже після Великої Вітчизняної війни. Вона на довгий час розлучила рідних, друзів, коханих, багатьом з них так і не довелося більше зустрітися.
У серпні 1941 року Павло Ткаченко разом з іншими колгоспниками повинен був гнати худобу на схід. Григорій супроводжував батька аж до Білгорода (Росія). Звідти був мобілізований на фронт. Павла Ткаченка направили в район бойових дій вже з Сибіру. За період військової служби батько й син зустрічалися двічі, причому першого разу не впізнали один одного. Ось, як про це розповідав у своїх спогадах Григорій Павлович Ткаченко:
«На нашому шляху містечко Слонім, що в Білорусі. Воно розкинулося по обидва боки річки Шара, притоки Німану. Як тільки розпочався бій за визволення цього населеного пункту, наш батальйон кинувся до мосту, що з‘єднував обидві частини міста. За півгодини ми оволоділи спорудою, а ще через кілька хвилин наша рота вже опинилась на лівобережжі, біля стіни найближчого цегляного будинку… Відразу ж на наші голови посипалось дрібне скло. І в ту ж мить гітлерівці відкрили з вікна шалений вогонь по мосту. Не можна було роздумувати ні секунди, треба рятувати тих, хто поспішає по мосту нам на допомогу.
Одне слово командира: «Гранати!», і перший поверх будинку знешкоджено. Крізь гуркіт бою до мене долинуло: «Сержант Ткаченко, до мене!». Опинившись біля вікна підвалу, я почув наказ командира роти: «Сержанте, з цими двома солдатами через вікно проникніть в будинок, потрапите на перший поверх – обов‘язково доповісте!» Віконце маленьке, вузеньке, але я легко прослизнув крізь нього… По коридору підвалу, у повній темряві, ми потрапили у вестибюль на першому поверсі. Там нікого не було… Нагорі крики, команди гітлерівців і страшна стрілянина. На вулиці чутно ухання мінометів. Один солдат зник у підвалі з донесенням командиру роти. Ми з іншим солдатом наспіх закрили двері в коридори і підперли їх важкими кріслами. Мій напарник метнувся на майданчик між східцями, а я кинувся до дверей, що вели у двір… У вестибюль із підвалу вбігали наші солдати. Командир сам підскочив до дверей і вмить відсахнувся від них, майже пошепки сказавши: «У дворі, за кущами, три мінометних точки, підготувати гранати. Ти, сержанте, зі своїми двома солдатами блокуй входи в коридори. За мною, хлопці!»
Через секунду я вже на сходах. У дворі було чутно вибухи гранат, крики, стогони й триповерховий російський мат. І тут зненацька почувся страшної сили вибух снаряда. Будинок затріщав, застогнав, але не здався. Під ударом нашої артилерії, під вогнем особового складу роти гітлерівці всією своєю масою рвонули на перший поверх будинку. Тут зав‘язався короткочасний, але жорстокий бій. Фріци, що лишилися живими, відступили назад і здалися в полон.
Місто було в диму. Лунали вибухи. Йшов тяжкий бій. Без найменшої затримки рота просувалася вперед. До кінця дня наші війська пробилися на західну околицю лівобережжя. До цього часу бій почав потроху затихати.
До мене підійшов командир роти, запалив цигарку, трохи постояв і в задумі промовив: «Сержанте, вибери двох найсміливіших бійців, пробийся з ними назад і розшукай обоз з боєприпасами, який, мабуть, десь заблукав у місті. Треба підігнати й польові кухні, люди ще зі світанку нічого не їли». Зворотній шлях був нітрохи не легшим. Німці, що вціліли і намагалися якнайшвидше втекти з міста, металися по подвір‘ях і відстрілювалися, намагаючись врятуватися. На лівому березі ми нікого з нашого тилу не знайшли, а коли пробилися до мосту, на нього саме в‘їжджала колона гужового транспорту. Снаряди супротивника падали біля мосту. Їздові з усієї сили поганяли коней, які летіли вскач скільки було духу. Побіля мене проносились один, другий, третій вози… І тут я зустрівся очима з одним із їздових. «Як він схожий на мого батька, – промайнуло в моїй голові, – два метри заввишки, сажень в плечах, по-селянському підтягнутий, а кулаки – пудові гирі. Батько! Ні, не він! У цього обличчя, якесь страшне, змарніле, настільки заросле й брудне, що не видно ні лоба, ні носа!» На бігу я двічі встиг повернути голову й обидва рази бачив, що їздовий продовжував дивитися на мене. Хто він і де я його бачив? Часу, щоб згадувати, не було. Ворожа артилерія добилась свого: снаряди почали потрапляти в ціль. Міст задрижав, заколихався в ту хвилину, коли ми вже майже опинилися на правобережжі. З протилежного берега до мене донісся, ніби з дитинства, знайомий громовий бас: «Вперед! Не відставати!» Їздові з підводами також встигли перебратися на інший бік річки… Наш обоз ми знайшли недалеко від мосту. Офіцер тилу запропонував повертатися в роту разом з транспортом… Але від цієї пропозиції ми відмовилися. Речові мішки набили боєприпасами й чимдуж поспішили назад. Обстріл мосту ще тривав, але місто було вже майже зовсім звільнене від фашистів. Життя продовжувалося.
Їздовий, з яким я зустрівся на мосту, був справді моїм рідним батьком. Тільки у квітні 1946 року, у першу післявоєнну відпустку, у рідному селі, на згарищі своєї хати, ми з ним зустрілися і про це дізналися. Ось такі людські долі».
Вони зустрічалися у війну ще раз 1944 року на безіменному вокзалі. Їхали в один бік, але в різних поїздах. Павло Якимович під час зупинки вийшов з вагону на перон і побачив хлопчину, схожого на сина, але у формі з офіцерськими погонами. Батько трохи засумнівався, та, почувши радісне: «Тату!», кинувся обіймати сина. Щаслива зустріч тривала лише мить. Потім кожен рушив своєю дорогою.
«Я багато разів повертаюся в пам‘яті в ті давні часи і кожного разу сам себе запитую, як це могло трапитися? Від взводу, що переправлявся на правий берег Дніпра, живими лишилося тільки двоє, серед них і я. Від загону, що проривався до енної висоти за Дніпром, живими лишилося тільки двоє, у тому числі і я. З роти однокурсників випускників Ленінградського військово-інженерного училища лишилося двоє: Сафонов Леонід Степанович і я… Що це – доля чи, може, молитва матері?...
Наша перша з мамою довгождана зустріч відбулася, коли я був командирований у штаб четвертого Українського фронту, який розташовувався в містечку Баден-Баден (Австрія). З дозволу командування я заїхав у Полтавщину. Від мого рідного села лишились тільки згарища. Мешканці Міських Млинів тулились хто де міг, більшість з них – у норах-землянках. Мама в момент мого приїзду знаходилась на полі біля плуга. Там я її і знайшов. Першими її словами були: «Всі ці роки я молилась за тебе, у листі надсилала молитву, ти її не отримав, та все одно вона дійшла!» –багато років по тому згадував майор у відставці Григорій Павлович Ткаченко.
Доля Григорія Ткаченка склалася щасливо. Він таки одружився з Ганною – коханням усього свого життя. Служив військовим інженером у Прилуках, у Подольську (Росія), потім у містечках Северний і Заря Балашихінського району (Росія). Разом з дружиною вони виростили й виховали двох синів Віталія та Олександра. Мають онуків. Нині вся родина мешкає в Москві.
Сестра Григорія – Галина – під час окупації була вивезена фашистами до Німеччини. Після визволення повернулася в Міські Млини. Одружившись, переїхала з родиною до містечка Опішного. Все життя працювала в місцевій школі вчителем іноземної мови. Народила й виховала доньку Людмилу, має онуків. Батько, Павло Якимович Ткаченко, останні роки свого життя провів саме в її родині.
Кажуть, доля має своїх улюбленців. Та тільки ні батько, ні син Ткаченки не чекали від неї подарунків, просто жили по совісті. І вже зовсім не слід сумніватися, що молитви рідних людей рятують від біди. Світлі Сили завжди почують того, хто звертається до них з щирим серцем, любов‘ю й надією.
Учні та вчителі Міськомлинянської 7-річної школи.Міські Млини, Полтавщина. 1934. Автор фото невідомий. Приватний архів родини Ткаченків
Зустріч товаришів: (перший ряд зліва направо)Іван Біляк, Олексій Біляк, Григорій Ткаченко, Павло Лисенко; (другий ряд)Григорій Пишненко, Володимир Олійник, Леонід Сморж, Михайло Шипило. Міські Млини, Полтавщина. 1947.Автор фото невідомий. Приватний архів родини Ткаченків
Сім‘я Павла Ткаченка: (перший ряд зліва направо)Павло Ткаченко, його дружина Олександра Михайлівна Ткаченко (Овсій); (другийряд)донька Людмила, син Григорій. Міські Млини, Полтавщина. 1946.Автор фото невідомий. Приватний архів родини Ткаченків