70-річчю від Дня визволення України від німецько-фашистських загарбників присвячується
У жовтні 2013 року минає 70 років від Дня визволення України від німецько-фашистських загарбників. Ми ніколи не забудемо про героїчні сторінки нашої історії й про ту страшну ціну, яку заплатило старше покоління за наше право на життя.
Кавалер трьох бойових орденів, учений і колекціонер, поет і художник, спортсмен і мандрівник Леонід Сморж був свідком і учасником тих далеких подій. Про пережиті роки окупації, участь у бойових діях Великої Вітчизняної війни та багато іншого він написав у своїй книзі «Розповіді про незабутнє і незабутніх», яка незабаром вийде у видавництві «Українське Народознавство» Національного музею-заповідника українського гончарства. А поки що до вашої уваги кілька уривків із книги.
Епізод, пережитий ученим під час окупації «Розстріл у Колонтаєві»:
«... мені довелося спостерігати бій з партизанами, що відбувався по той бік річки Мерла. Місцевість, що прилягалася до річки, – відкрита рівнина, за якою виднівся ліс. Людей не було видно, тільки рушнично-кулеметна стрілянина та нечасті вибухи чи то мін, чи то гранат. Партизани врешті-решт вирвалися з оточення. Німці підтягли значні сили, включаючи поліцію, а по вулицях Краснокутська патрулювала польова жандармерія з підковоподібними бляхами на грудях.
Промайнуло літо 1942 року, наступила осінь, а за нею і зима. Я все ще батракував у Мазнички, а мати поступила робітницею на лісопилку, що була за Мерлою, в лісі, неподалік від моста. Їй там фактично нічого не платили, зате вона могла щоразу набрати мішок тирси зі шматочками деревини на паливо. Доповненням служили соснові голки, за якими ходили в ліс здебільшого Боря і Саша. Неподалік від моста й лісопилки було місце, де страчували людей. Одного разу мати прийшла з роботи зі сльозами на очах і розповіла, що, йдучи додому, зустріла двох поліцаїв, які вели розстрілювати молодого хлопця. Той, порівнявшись із матір’ю, сказав: «Здрастуйте». Мати ще й не відійшла далеко, як пролунав постріл.
«Як жалко, що таке молоде життя згубили...», – плачучи говорила мати» [С.80, 81].
Епізод «Повернення п’ятнадцярічного бійця-визволителя в рідні місця»:
«Наша дивізія підійшла до місця злиття Мерли з Ворсклою. Стояли прекрасні вересневі дні з відтінком смутку, коли відчувається недалеке прощання з теплом. Уже підійшла пора збирання врожаю. Там, де були баштанні рослини, залишилась тільки напівзасохла огудина з покинутими забракованими диньками й кавунцями. Своєї черги дожидались кукурудза, соняшник і картопля. В районі Розритої Могили, де цього разу стояв наш батальйон, госпвзводівські жінки-солдатки для батальйонної кухні заходилися копати картоплю в чиємусь городі. Підійшла його хазяйка, простенько одягнута невисока молодиця, і тихим голосом несміливо стала дорікати солдаткам. Ті ж, не перестаючи копати, у свою чергу дорікали молодиці, що їй жалко картоплі, а може, в цей момент гинуть люди, так і не пообідавши. І хоч вона продовжувала непогоджуватися, госпвзводівські жінки накопали картоплі стільки, скільки було потрібно для приготування обіду.
Для з’ясування ситуації, яка склалася на лівому фланзі батальйону в селі Васьки, від якого до моїх Міських Млинів було шість кілометрів, послали групу із чотирьох солдатів, у яку включили і мене. Васьки були вщент спалені, залишилися від хат одні печища, з яких ще легенько кучерявився димок. Піднімався дим з ям, у які селяни поховали своє збіжжя, а німці, виявивши, підпалили. Невеселий наш настрій від побаченого ми дещо підняли, назбиравши дрібненьких динь. Сівши посеред городу, ми приступили до їди. В цей час із лісу вийшов хлопчина років десяти-дванадцяти і, наближаючись до нас, став уважно придивлятись. Голосно скрикнувши: «Та це ж наші!», він кинувся назад у ліс. Хвилин через 5-7 із лісу до нас прямував невеликий натовп із жінок і дітей, позаду яких ішло двоє вже немолодих чоловіків. Піднявся гамір, у якому перемішались плач і радісні вигуки. Двох передніх жінок я впізнав. Це були відомі в районі колгоспниці-стахановки, які на свята завжди сиділи в президії. Одна з них була висока, худа, плоскогруда і темноволоса, друга – невисока, повненька, ряба обличчям і руда. Люди оточили нас, радіючи крізь сльози, що прийшли свої, і журячись, що їх очікує голодна і холодна зима. Тоді я, хоч мене ніхто на це не уповноважував, попросив людей замовкнути і сказав, щоб вони йшли за мною. Я привів їх до добротно облаштованих німецьких бліндажів неподалік від околиці села і в короткому виступі сказав, щоб вони розташувались у них або за принципом спорідненості, або за дружбою й симпатіями, і щоб пам’ятали, що землянки вони одержали від Червоної армії, і ніхто немає права одноосібно ними розпоряджатись і диктувати свої умови. Як-небудь перезимують, а там закінчиться війна, прийдуть з фронту чоловіки і побудують хати. Та й радянська влада вас так не залишить, допоможе. Сам дивуюсь, як я міг так говорити, не володіючи даром оратора, і взагалі я не любитель виступати» [С.90].
Епізод «Розвідка в околицях Опішного»:
«Перемістившись на північно-східну околицю Лихачівки, сусіднього з моїми Міськими Млинами села, наш полк і мій батальйон стали готуватись до форсування Ворскли і бою за Опішне, над яким стояли стовпи густого чорного диму. Внизу від Опішного горіли хати і в моєму селі, в Міських Млинах.
У розпорядження нашого батальйону підійшов ще нестарий чоловік і сказав, що знає мене і мого вітчима, що в Опішному німців уже немає. Порадившись, командування батальйону вирішило все ж перевірити це повідомлення, а для цього послати мене як місцевого жителя. Для цього дали мені осідланого коня і я манівцями, повз ліс, через яр, виїхав до кладовища, що на східному краю Опішного. Тільки-но я виїхав із яру і зібрався пустити коня в галоп, як по мені вдарила черга із автомата. Різко розвернувшись, я кинувся назад. Коневі кулею зачепило шию. Потім мені говорили ті з млинян, що ховалися під час бою у лісі, що бачили, як я їхав і як тікав. На підставі цього випадку вчитель Міськомлинянської школи з довоєнним стажем Панас Павлович Касала, горбатенький, невисокий чолов’яга з довгобразим обличчям, говорив учням, що Льонька Сморж воював у кавалерії.
У ту ж ніч наша 71-ша дивізія здала свій рубіж іншій частині й у марші вийшла в Котельву. В лісі поблизу Котельви її частини спішно привели себе в порядок і через кілька діб у Гайвороні вже завантажилися в залізничні вагони, в «теплушки», тобто в абияк обладнані для перевезення людей вантажні вагони. Вся 6-та гвардійська армія, в складі якої була і 71-ша гвардійська стрілецька дивізія, мій 213 гвардійський стрілецький полк, а відповідно і 1-й батальйон і перша рота, в якій я був зарахованим рядовим, передислокувалися на 1-й Прибалтійський фронт» [С.91,92].
Епізод «Снайпер у засідці»:
«Кволий зимовий ранок перейшов у сірий зимовий день. У німців усе та ж тиша і безлюддя. Нудьгуючи, починаємо обмінюватись думками щодо перспективи нашої засідки. Непомітно для себе переходимо зі «службової» теми на «приватну». Я в обидва вуха слухав парубоцькі пригоди свого напарника, а він одержав вдячного слухача. Німця ми помітили тільки тоді, коли він був уже навпроти нас. Ішов неспішно вздовж своєї траншеї без зброї, одягнений у зимову білу куртку з каптуром. Ми, мабуть, побачили його одночасно, як водночас і відвернули від нього очі та з удаваною безсторонністю стали дивитися в різні боки і не побачили, як німець зайшов у свою траншею. В усякому разі, так повів себе я. Наступила ніякова тиша, і раптом усе довкола наповнилося шаленими вибухами мін. Очевидно, себе ми чимось демаскували і нас «засікли». Після кількох залпів обстріл так само зненацька обірвався. Мій напарник, скориставшись цим, і не сказавши мені ні слова, «злиняв». Не встиг я отямитись, як на засідку скотилася ще могутніша лавина вогню й металу. Міни вибухали з усіх боків і зверху, зрізаючи з дерев гілля і розсіваючи навкруги осколки. Одна з мін влучила у верхівку сосни, під якою була засідка, і вона, упавши, накрила мене. За весь час перебування на фронті я не відчував такого жаху, як того разу. Вперше за своє життя (і востаннє), я, не віруючи в Бога і не знаючи молитв, став просити його залишити мене живим. Артналіт увірвався і наступила цілковита тиша. Цілковита, очевидно, тому, що мене все-таки оглушило і злегка контузило. До медсанбату я не пішов, а тижнів через два слух майже відновився.
Ясна річ, через контузію мені тоді зі Сметньовим не довелося поговорити. Про все, за винятком німця, Сметньов почув від мого напарника, на якого він розлютився і за те, що порушив інструкцію, і за те, що покинув мене, не з’ясувавши, живий я чи ні» [С.92].
Епізод «Зустріч із командиром взводу снайперів Героєм Радянського Союзу Яковом Сметньовим 1988 року»:
«Коли в липні 1988 року відзначалося 45-річчя Курської битви в Білгороді, я вперше після війни зустрівся з Героєм Радянського Союзу Яковом Сметньовим. Після радісних привітань він несподівано суворим голосом сказав: «Я ж вас інструктував! А ви порушили інструкцію!»
Немовби й не минуло майже півстоліття. Я стояв перед ним винуватий і присоромлений. Промовчав я і цього разу про німця. Так і не дізнався Яків Михайлович про мій гріх. А, можливо, це й не гріх? Можливо, лишився той німець живим і навіть не здогадується, як близько він був від свого кінця, і що певною мірою до того причетний і я.
Відряджений у групу снайперів від батальйону, я, здебільшого, продовжував перебувати на місці його розташування. Тут мене знали, тут мені не перешкоджали, як це часом бувало, коли з’являєшся снайперувати на «чужу» територію, де іноді виникає таке бажане для піхотинця затишшя, тоді він, звичайно, не любить «збурювача спокою». В цілому ж снайпери на той час мали порівняно з іншими піхотинцями певні привілеї» [С.106].
