ОНИСЯ

   Сонце вже перестало сліпити очі. Над засніженим степом поволі опускався вечір. Кінь легко біг по второваній дорозі, тягнучи за собою дерев‘яні сани. Жінка, що в них сиділа, не підганяла тварину. Вона знала, що в село треба повернутись завидна, але ніяк не могла прийти до тями після пережитого. Пальці, що тримали віжки, наче задерев‘яніли. Онися не відчувала холоду й колючого вітру, який шарпав її зношену одежину. Вона навіть не могла плакати. Перед очима стояло обличчя Тимофія, сумні, наче згаслі, очі. Серед безмовної білої пустелі чувся його голос: «Як же тепер жити на світі? Не дай, Боже, нікому того дня дожидати, щоб свого сина в сиру землю ховати… Хороніть Миколку в місті – скрізь святая земля… Якби-то я не хворий та немічний, все б по-іншому було, а так не можу я на тебе саму такий тягар покласти. У Пензі є родичі, допоможуть. Вертайся у село до дітей, Онисю».

    Як тільки вона боялась принести Тимофієві жахливу звістку! Як всю дорогу підбирала слова і як потім все одно не могла нічого сказати. Він сам усе зрозумів, запитав: «Хто?!» Почувши ім‘я старшого сина, якось зів‘яв, похилив голову й відвернувся. Кремезна фігура старого солдата кілька хвилин здригалась у німім риданні, а коли він повернувся, то Онися насилу впізнала свого чоловіка, так він за мить посірів, зсутулився, наче камінь навалився на його плечі.

   Повертаючись додому, Онися згадувала, як наприкінці 1941 року з України потрапила в далеке російське село разом з іншими евакуйованими, як одружилася з удівцем, що мав чотирьох дітей. Перебирала в пам‘яті щасливі миті серед суцільного людського горя й вимолювала в Бога прощення. Хіба ж не винна вона, що не вберегла чужої дитини, яка стала рідною? Чому серцем не відчула, що хлопець, поїхавши до міста,  заслаб? Його повинні були ось-ось мобілізувати. Студент мав стати льотчиком. Та мріяв Микола про інше, він вступив на агрономічний, щоб вирощувати сади. Може, тому так вирішив, бо Онися розповідала про великі фруктові садки в Млинах, у Полтавщині, там, звідки вона родом. І той чарівний сонячний край здавався дітям раєм, де можна досхочу наїстись слив, яких  вони ніколи не бачили, солодких-пресолодких груш і яблук, великих темно-червоних вишень і жовтогарячих, ніби сонце, абрикосів. Діти любили мачуху, її оповіді. Вона була дбайливою й ласкавою, тому відразу завоювала їхні серця. А жінка, піклуючись про них, згадувала про свою втрачену родину.

   « Як же так може бути, що доля забирає в мене найдорожчих людей?!»– думала вона. Сльози чомусь не текли з очей. Мабуть, що всі виплакала ще тоді, як у  голодомор 33-го поховала в Україні семирічного сина Павлика, чоловіка Івана, батька, родичів та сусідів, як поїхала світ за очі шукати кращої долі. Тяжкі спогади, що ховалися десь у найдальшому куточку душі, виринули знов, і серце защеміло  від болю та туги.

   Сонце  вже сідало за обрій. Вітер, що дув увесь день, приніс темно-сині, аж чорні,  хмари. Почав сіяти сніг. Кінь, що вже було стишив хід, побіг швидше. Він почав сторожко озиратися. Пряв вухами, ловив ніздрями повітря, відчуваючи, що небезпека десь поруч. Онися стрепенулась тільки тоді, коли кінь захропів і вже не побіг, а помчав, наче вихор. Вона смикнула за віжки, щоб заспокоїти Гнідка й трохи припинити, і в ту ж хвилину почула позаду вовче виття. Наче тисячі голок пронизали її серце. Жінка озирнулась і побачила в сніговій куряві обриси вовка, що намагався наздогнати сани. Він був один, без зграї. Худий, знесилений, з жорсткою шерстю, що місцями позбивалась у клубки, вовк-самітник біг слідом і не відставав. Ось він, заскочивши в глибокий замет, порівнявся з саньми. Онися повернула голову, щоб бачити, що відбувається, і в ту ж мить зустрілась очима з сіроманцем. Це був не палаючий погляд ненависті, запалими очима дикого звіра на неї дивився голод. Серед лютого морозу жінку наче обдало жаром. Так, саме ціна її життя була його останньою надією на порятунок. Знесиленій тварині легше було стрибнути на сани, вибравши жертвою людину, але вовк щораз пірнав у замет, щоб врешті націлитись на коня. «Гнідко, швидше! Швидше, хороший!» – кричала Онися й не впізнавала свого голосу. Вона, тримаючи віжки правою рукою, почала лівою з усієї сили лупцювати батогом вовка, доки могла його дістати. Ще мить і звір відстав. Кінь і його відчайдушна пасажирка продовжували шалено мчати, аж поки, під‘їжджаючи до села, не побачили вогники у вікнах крайньої хати.

   Коли Онися розпрягала Гнідка й вела його до колгоспної стайні, то чула, як далеко в степу тужливо й протяжно виє вовк. Вона ледве дісталася додому. Ще із сіней жінка почула, що в хаті зовсім тихо, не чутно звичного сміху й гамору. Тривожно забилося серце: чи живі. Відкривши двері, вона побачила, що Льоня, Марійка і найменший Віктор схилилися над шкільним ранцем старшого брата. Вони гортали його старі зошити й тихенько гомоніли, згадуючи Миколку.  «Мама повернулась!» – промовив Вітя. Підбіг, обійняв мачуху й заплакав. А потім підняв голівку, заглянув у очі й запитав:  «МипоїдемовУкраїну?!Коля такхотіввУкраїну». «Поїдемо. Обов‘язково поїдемо. Як тільки німця виб’ють, відразу поїдемо. А зараз скажіть, чи вечеряли?»– промовила Онися, витираючи сльози. Діти чекали на її повернення, забувши про їжу. Розпитували, як тато в лікарні, як вона додому дісталася. «Гнідко хороший кінь, – по-дорослому розсудливо говорив Вітя. – Він у найлютішу віхолу дорогу додому знайде! Від зграї вовків урятує! А у вас у Млинах був кінь?» Насипаючи юшку в глиняні миски, Онися розповідала: «Мої тато й брат були гончарями. Мали вдома своє горно – піч, щоб посуд випалювати. От вони мисок як нароблять, ми з мамою та сестрами розмальовуємо. Тільки посуд  висохне, його випалюють у горні, поливають поливою, а тоді ще раз випалюють. Як виймаємо миски з горна, вони так і сяють. Квіти, птахи, рибки на них наче оживають. Ну а потім отой весь крам лаштуємо на ярмарок, щоб продавати. Коник у нас був гарний. Всі про нього дбали, бо завжди нас виручав. Без коня ні в Опішне, ні в дальні села не рушиш. А тато, як брат Мишко підріс, разом з ним навіть у Крим їздили миски на сіль міняти». «А хата у вас велика була?»– запитала Марійка, вкладаючи молодшого братика в ліжко. «Та не дуже велика. Під соломою хата на три кімнати. Посередині піч, а під стелею п‘ятра – полиці для посуду. Там миски підсихали. У світлиці скриня та стіл. Під вікнами лави. На покуті святі образи та свічник», – продовжувала розповідь Онися. «А про яблука…», – сонним голосом уже вкотре прохає Вітя. «Яблука? Яблука в нас солодкі-пресолодкі. Та більше було слив, ми сушню мали, щоб на узвар груші та сливи сушити…», – промовляє жінка і гладить  хлопчину по голівці. Він нагадує їй власного сина Павлика. Малий непомітно засинає, сопучи кирпатим носиком. Густі чорні вії легенько тріпочуть на худенькому обличчі. «Спіть, спіть, мої голуб’ята. Завтра нас чекає важкий день», – думає Онися і, звертаючись до Бога, пошепки просить: «Пошли їм, Господи, долю щасливу, щоб більше в житті раділи, ніж плакали. Захисти на всіх дорогах, нагодуй у голод, зігрій, як зігрівають вони мою душу своїм теплом і любов‘ю».

 

Вікторія Зубань,

завідувач Меморіального музею-садиби
філософа й колекціонера опішнянської кераміки Леоніда Сморжа

Додати коментар

Захисний код
Оновити