«Нам зміна йде вже молода…»

   

 

   Учений-філософ, колекціонер опішненської кераміки Леонід Сморж відомий світові  як автор наукових праць, творів мемуарного жанру,  а також  ліричних і філософських віршів. Він дуже пишався тим, що серед його друзів було багато творчих людей, зокрема письменників: Іван Власенко, Олекса Дмитренко, Євген Дудар. Вони досить часто збиралися в його київській квартирі, де обговорювали проблеми літератури, науки та мистецтва, розмовляли про життя, жартували. За підтримкою у вирішенні багатьох важливих питань Леонід Опанасович звертався до Бориса Олійника.

   Він високо цінував творчість літераторів-земляків. Адже Полтавщину недаремно вважають колискою талантів. Більше 500 імен письменників зареєстровано краєзнавцями у своєрідній літературній енциклопедії нашого краю від Григорія Сковороди, Івана Котляревского та Леоніда Глібова  до наших сучасників Павла Загребельного, Олеся Гончара, Бориса Олійника, Петра Ротача та багатьох інших.

   Тож невипадково до Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа  нещодавно завітали  учасники літературної студії «Криниця» Малобудищанської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів разом зі своїм наставником – учителем української мови й літератури, авторкою трьох поетичних збірок Тетяною Кльоктою. Подібні зустрічі й вечори відбуваються тут уже традиційно.

    Школярі читали свої вірші, казки, оповідання. І було зрозуміло, що, мабуть, немає більшого дарунка від щирого дитячого серця, ніж отой, неповторний сонячний світ яскравих образів, неслухняних рифм і народжених багатою уявою сюжетів, світ людської  теплоти, любові й ніжності до всього живого. Мимоволі згадався рядок із вірша Леоніда Сморжа: «Нам зміна йде вже молода…». І ця зміна несміливо, переступаючи з ноги на ногу, читала в його Музеї-садибі свої перші твори. Тетяна Михайлівна Кльокта – талановита й творча особистість, вона, за словами члена Національної спілки письменників України Миколи Костенка,  «...живе і творить дитячі душі як поезію і поезію – як живі й вразливі душі…».

   Читачам нашого сайту пропонуємо познайомитися з творчістю учасників літературної студії «Криниця» Малобудищанської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів.

 

           Тетяна Кльокта

ЗИМА В СЕЛІ

В селі зима зимує цілу зиму:

Бурульки смокче, лиже з даху сніг,

Впліта у гриву сіру стрічку диму

І зазирає в дзеркало доріг.

То цілий день на небі місить тісто,

Мугикає мелодії нудні,

То спідтишка нагадує про літо

Малюнками на сонному вікні.

 

                НАДВЕЧІР’Я

Падає листя, на тротуари

 Падає сміх.

Лиця безликі, дні ніби тіні,

Зимно-байдужі, сонно-осінні.

Тишею плаче неба колиска,

До надвечір’я горнеться низько.

Блискітки сміху під ліхтарями.

Думка барвиста квітне словами.

Хмари-примари, мрії-видіння.

Я розтікаюсь сивою тінню.

Сонно-осінньо, зимно-байдуже

Кидає вітер зорі в калюжі.

                 

ВІДЛИГА

Із стріхи капає зима,

Густа, повільна, таловода.

І що це в січні за погода?

Зима дивується й сама.

З дерев звисають віщі сни,

Зеленолисті й білоцвіті.

І безтурботні пензлі вітру

Малюють міражі весни.

Синицям спокою нема:

Гніздечко сонцю в’ють на вишні,

Збирають спогади торішні,

Щоб не втаїлась в них зима.

Та за блакитним міражем

Ще мерехтять сніжинок очі,

Крізь сльозовій зима регоче

Й мороз в кишенях береже.

                         ***                                                            

                   Левошко Андрій

  ЯК НЕ ЛЮБИТЬ  

Люблю природу я:

І співи солов’я,

І тихий шелест трав,

І запах квітів польових,

І гладь річок малих,

І в небі журавлів…

Як не любить природу,

Коли живеш у ній?

     *** 

Головата Анастасія 

 Я УКРАЇНКА

Я українка уся,

І татко мій, і любая матуся.

Бо всі ми – славні діти України

І правнуки великої родини.

Бо Україна – це мій світ, моя оселя,

І небо ясне – то моя блакитна стеля.

І квіти, й поле, й річечка, і гай –

Усе це краще за жаданий рай.

Бо все, чим дихаю і чим живу, –

Це українське, це в неї я беру.

І Україна – це мій стимул до життя,

Бо я її улюблене дитя.

Бо українка я й моя бабуся,

І татко мій, і любая матуся….

 

Головата Анастасія

НЕ ГУБІТЬ ПРИРОДУ!

Не губіть природу, цю красу живу,

Що тривожить думку в сні і наяву.

Не губіть природу, її ніжний цвіт,

Що чарує людство сотні тисяч літ!

Не губіть природу, що летить, як птах,

Бо в польоті може розлетітись в прах.

Не губіть природу, бо її Творець

Дарував, як щиру втіху для сердець.

Не губіть природу, той спасенний дух,

Що завжди врятує з повеней, посух.

Не губіть природу, не чиніть біди:

Хай нас зігріває нині і завжди!

***

  Лазаренко Владислав 

      ГОЛОВНЕ – ЗДОРОВ’Я   

 (гумореска)  

Шестикласник Сашко жнивував цілий рік,

Одиниці збирав і двієчки.

Не забув він щоденник лише забувать

На чудові свої оціночки.

Пролетіли деньки без навчання, у грі,

І настала пора, як не лячно,

Табель в школі забрать, татусеві нести.

Буде бить – знав Сашко однозначно.

Та, зібравши всю волю в маленький кулак,

Положивши в штанці, там, де б’ють, свій щоденник,

Потрюхикав Сашко батьку табель здавать,

Всі оцінки здавать поіменно.

Оченята підняв він на батька свої,

А від страху хотів утекти в Підмосков’я.

Та все ж татові мовив: «Рідненький, прости,

Сам казав, що завжди

головніше здоров’я».

                 

***

Денисова Євгенія

РУКАВИЧКИ ДЛЯ СОНЦЯ

Зима прийшла у наш край,

Вже зупинився водограй.

А сонце день за днем млявіє,

Мов цей колючий сніг, біліє.

Нам руки гріють рукавички,

А в сонця їх нема.

Воно би гріло,

Та ці звички

Порушує зима.

Без рукавиць воно замерзне,

Стемніє і впаде.

Та хто ж одягне рукавички

На сонечко руде?

 

Визір Антон

ЗАБУТИЙ КОЛОДЯЗЬ

Закинута хатина на краю села.

При ній колодязь зрубом похилився.

Колись в криниці цій вода була,

Така холодна і прозора, дуже чиста.

Не раз в пригоді цей колодязь став.

Не раз зціляв холодною водою,

Не раз він пастухів у спеку виручав,

Не раз він дав напитися уволю.

А зараз він завмер і там води не стало.

Забули про хатину і колодязь той!

Лиш згадка про смачну, холодну воду

Залишилась у пам’яті народу.

 

Пашков Ростислав

 МОЄ ДЖЕРЕЛО

З-під землі б’є  мале джерело,

Дзюркотить, гарну пісню співа.

Мене стежка сюди привела,

Схвилювала ця пісня жива.

Я розчищу мале джерело,

Щоб ще краще співати могло,

Напувало дерева й траву,

Всім давало водичку живу!

Хай напоїть ромашковий світ,

Посилає веселий привіт.

Хай прозоре бринить джерело,

Відчувши весняне  тепло.

 

Яців Андрій

СПОГАД СТАРОГО ДУБА

Я розповім про одну незвичайну пригоду, яка сталася біля старого дуба.

Усім класом ми були на екскурсії в Музеї-садибі Тараса Шевченка в Моринцях. Коли наш гурт пішов до галявин, де часто бував письменник, тоді все й почалося. Усі роздивлялися невеликий лісок, адже він знав Кобзаря. Але мою увагу відразу привернув пишний, гарний і міцний дуб. Я підійшов, щоб роздивитися його зблизька, і завмер, зачарований його розкішшю. Зблизька він здавався ще більшим і могутнішим. Аж ось я почув якийсь шум, ніби хтось шепотів до мене, спочатку тихо, а потім досить гучно, ніби зі мною розмовляла звичайна людина. Голос казав: «Торкнися мене!» Я озирнувся, але всі були зайняті своїм і просто не звертали на мене уваги. І знову я почув: «Торкнися мене!» Мої руки тремтіли, але все-таки, зібравшись із силами, я наважився й торкнувся дуба. За кілька секунд все змінилося навкруги. Дерева трохи зменшилися, всі мої знайомі зникли, а натомість з’явився хлопчина, який вправно малював пейзаж на листкові паперу. Від несподіванки та страху я відсахнувся від дерева, але нічого не змінилося. Мої думки лунали вголос: «Що сталося? Де я? І хто цей хлопець?..»  Дуб не примусив себе довго чекати: «Ти потрапив у мої спогади, а це – молодий Тарас Шевченко». І тут я все зрозумів, адже ці дерева давно тут і знають багатьох людей, які тут відпочивали, їх тіні. Трохи заспокоївшись, я почав задавати різноманітні питання про все це марево. На деякі питання дуб знав відповіді, але були й такі, на які старий відповісти не міг. За дружньою бесідою спливло багато часу, надворі вже почало темніти, й тільки тоді я схаменувся. «Але як же мені повернутися?» – запитав я в дуба. «Дуже просто, торкнися вказівним пальцем до мене і все», – відповіло дерево. Я, не вагаючись, все зробив і знову опинився в реальності. Виявилося, час зовсім не сплив, а всього цього ніби й не було.

Я нікому не став розповідати про несподівану пригоду, але спогад старого дуба назавжди закарбувався в моїй пам’яті.

 

 

Завідувач Меморіального музею-садиби

ф­­­ілософа й колекціонера 

опішненської кераміки Лео­­ніда Сморжа

Вікторія Зубань

Додати коментар

Захисний код
Оновити