Історія будинку Леоніда Сморжа

   Меморіальний музей-садибу філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа було відкрито 1 липня 2009 року. Колекція, що налічує тисячу п‘ятсот п‘ять творів гончарного мистецтва, живопису, української вишивки, писанкарства, нині  експонується в невеликому сільському будинку, де свого часу зростав майбутній учений. Будівля, зведена на початку 1930-х років, має незвичайну історію. Ось що про це у своїй книзі «Про незабутнє і незабутніх (спогади)» писав Леонід Опанасович Сморж:

   «Наприкінці 1934 року вітчим купив на торгах хату розкуркуленого в селі Міські Млини, що біля тогочасного райцентру Опішне… Хату купили недобудовану наполовину: дві з чотирьох кімнат були невідштукатурені і вікна в них були без рам. Недобудованими залишилися і піддашки (веранда). Нежила частина хати майже до кінця сімдесятих років так і залишалася у своєму первісному вигляді. Вона служила сараєм, хлівом, де тримали кіз, свиней, кролів. Була там і яма для картоплі, відбувалися зібрання навколишньої дітвори, різноманітні ігрища й забави. В нашому дворі завжди було людно й гамірно, лунали радісний сміх і голосний плач. Моя мати терпляче ставилася до всього цього, бо сама виросла в багатодітній сім‘ї і звикла до галасу й дитячої метушні, дитячих радощів і печалей».

   Нелегко доводилося матері Леоніда Сморжа Анастасії Марченко. Жінка дбала про дев‘ятьох дітей, троє з яких не були її власними, адже вона виходила заміж за вдівця. Чоловік, Гордій Чирка, всі сили віддаючи роботі, досить рідко бував удома. Але їй вистачало любові й тепла на всіх. У будинку Анастасія Василівна намагалася створити затишок усіма доступними їй на той час засобами. «У житловій частині хати була глиняна долівка, яку мати час від часу змазувала глиною й посипала свіжою пахучою травою: аїром і дикою м‘ятою. Дотепер пам‘ятаю букет запахів із сирої глини, аїру й м‘яти, як і те, що мати, бувало, після трудів праведних брала гітару, грала на ній підспівуючи, а ми, дітвора, заходжувалися витанцьовувати, хто як може і хто на що гаразд,  піднімаючи галас і куряву аж до стелі…», – писав Леонід Сморж.

Під час фашистської окупації, коли Анастасія Марченко з молодшими дітьми мешкала в Краснокутську, у міськомлинянському будинку жив колишній його господар. Хто ж він, той майстер, що, збудувавши добротну хату з дуба, яка мала великі просторі кімнати з високими стелями, продав свій будинок на торгах за безцінь? Про цю людину розповіла жителька села Міські Млини Людмила Куц: «Про далекі тридцяті роки минулого століття, коли відбувались колективізація та розкуркулення, я чула від свого  дідуся Трохима і від старожилів. Переказують, що будинок, де тепер музей Сморжа, будував кравець на прізвище Скрипник. Він дуже гарно шив одяг і цим заробляв собі і своїй сім‘ї на життя. Родина мала статки, бо замовлень у Скрипника завжди вистачало. Я добре пам‘ятаю цього чоловіка, але вже старим. Коли я була малою, він ще кравцював. Не згадаю тільки його імені, бо всі так його й звали: дід Скрипник».

   Ймовірніше за все, кравець Скрипник відмовився вступати до колгоспу і його розкуркулили. Відтак він втратив власний будинок. Активіст колгоспного руху Гордій Чирка 1934 року переїхав до Міських Млинів і придбав на торгах хату, яку йому запропонували. Анастасія Василівна розповідала, що ніколи не почувалася спокійною в цьому будинку, але, як і багато інших у ті часи, вибору вона не мала.

   1943 року Анастасія Марченко повернулася з дітьми до Міських Млинів. Гордія Чирку як партизана було розстріляно фашистами 1942 року, загинув на війні і його старший син Петро. Донька Марія  повернулась до села Михайлівка Диканського району. Леонід Сморж продовжував служити на флоті. Шестеро молодших дітей все ще лишалися коло матері. Їхній будинок дивом уцілів. У Міських Млинах  багатьом жителям села повертатись було просто нікуди. Під час бомбардувань та артилерійських обстрілів зазнали руйнації  не тільки селянські хати, а й прекрасний храм Василія Великого, що стояв на березі Ворскли, колишній маєток банкіра Григорія Рубінштейна, який за радянських часів перетворився на школу, будинок землевласника Андрія Мигдія.

   Роки відбудови були тяжкими. Хата, в якій мешкала родина Чирків, залишалася у своєму первісному вигляді до середини 1970-х років. Потім стіни укріпили цегляною кладкою, покрівлю будинку  вкрили шифером. На той час діти Анастасії Василівни стали дорослими, мали власні сім‘ї й власні помешкання. Тепер вони дбали про матір, приїжджаючи з Києва чи Павлодара.

   У середині 1980-х було повністю поштукатурено й обладнано ще дві кімнати будинку. В одній з них учений влаштував собі кабінет, прикрасивши стіни своїми живописними полотнами. Віднайшов старовинні меблі: ліжко, шафу, стіл. Усі ці речі Леонід Опанасович самотужки відреставрував. Він найчастіше з усіх дітей Анастасії Василівни бував у матері, допомагав їй по господарству, заготовляв дрова на зиму. Та й відпочинку для вченого не було кращого, ніж у рідному селі. Сюди він часто привозив дружину й сина, а також своїх найкращих друзів. На схилі літ він так само був переконаний, що Міські Млини – найчарівніший куточок на землі.

   Перед відходом у вічність, порадившись з рідними, Леонід Сморж висловив бажання, щоб колекція творів народного мистецтва, яку він зібрав, експонувалася саме в будинку, де він виростав, де жила його родина. Так, 2009 року виник новий підрозділ Національного музею-заповідника українського гончарства – Меморіальний музей-садиба філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа.

Вікторія Зубань,

завідувач Меморіального музею-садиби

філософа й колекціонера опішненської

 кераміки Леоніда Сморжа