ГОЛОДОМОР У ГОНЧАРНИХ ОСЕРЕДКАХ, ЗІ СПОГАДІВ ПРОФЕСОРА ЛЕОНІДА СМОРЖА
Леонід Сморж. Опішне, Полтавщина. 2004. Фото Олеся Пошивайла.Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства
Видатний український філософ, керамолог, доктор філософських наук, професор Леонід Сморж народився 1927 року, як він зазначав сам, «в одну з найдраматичніших епох людства» [4, с.3]. «Моє народження збіглося з періодом непу, який настав після кривавої братовбивчої громадянської війни, епіцентр якої був в Україні. Впровадивши його замість політики „військового комунізму”, відверто здирницької щодо селянства, більшовики дещо послабили податковий тиск і репресії в сільській місцевості. Відповідно, трохи піднявся добробут людей, разом із хлібом з’явився інтерес до духовного, до мистецтва, насамперед, самодіяльного. Словом, Україна переживала тимчасове відродження й виношувала надію на чисте небо і спокій, достаток і справедливість, щастя і свободу, не підозрюючи, що десь уже збираються темні хмари і кров’яниться обрій, віщуючи лихо, яке ніс із собою більшовизм. Ще не очунявши повністю від страхітливої громадянської війни і не позбавившись її руїн, Україна входила в епоху колективізації, розкуркулювання, індустріалізації, мілітаризації, тоталітаризму і сталінізму» [4, с.10].
У 1929–1932 роках комуністична партія під керівництвом Сталіна завдала подвійного удару українському селянству – розкуркуленням і колективізацією. Розкуркулення означало, по суті, фізичне знищення або виселення у віддалені північні райони мільйонів селян разом з їхніми родинами. Офіційно розкуркуленню підлягали найзаможніші селяни, насправді ж його жертвами стали найвпливовіші й найнепокірніші – ті, хто не погоджувався з політикою партії. Що ж до колективізації, то її мета полягала в цілковитій ліквідації приватного землеволодіння й концентрації решти селянства в контрольованих більшовиками «колективних» господарствах.
Першим жахливим наслідком колективізації став небачений Голодомор 1932–1933 років, якому за масштабами немає рівних в історії не лише України, а й всього людства. Він здійснювався шляхом установлення для селян аж надто великих, непосильних норм хлібоздачі, вилучення до останку харчів, а також заборони приймати будь-яку допомогу з-за кордону [2, с.6].
Серед тих, хто пережив голодомор був і Леонід Опанасович Сморж. Страхітливі події, свідком яких йому довелося стати ще дитиною, залишилися в його пам’яті на все життя.
Вітчим Леоніда Опанасовича – Гордій Чирка – був активістом, членом комуни «Червоний плугатар». Він як провідник партійно-державного курсу був законослухняним членом більшовицької партії, «брав активу участь в усіх партійних заходах, у тому числі в розкуркулюванні, колективізації тощо, відсуваючи все те, що не входило в партійний обов’язок, на другий план». Будучи фанатом теорії марксизму-ленінізму, законослухняним членом більшовицької партії, він навіть одного зі своїх синів назвав Енгельсом на честь соратника Карла Маркса. Інтереси партії для Гордія Чирки були понад усе. Він міг тижнями не з’являтися вдома, де його сім’я страждала від голоду, як і всі інші селяни [4, с.12].
З 1932 року родина Чирок стала жити в Опішному, спочатку на кутку Липівці, а з осені цього ж року – неподалік від церкви святої Покрови. Леоніду Опанасовичу було тоді лише 5 років, але він назавжди запам’ятав ті важкі часи: «Багато що запало в пам’ять за той рік; про те згадувати тяжко і зараз» [3, с.121]. На кінець 1932 року в сім’Ї Чирок було вже шестеро дітей. Під час голодомору всій родині вдалося вижити тільки завдяки героїчним зусиллям матері – Анастасії Василівни Марченко. «Наша сім’я, мати і всі ми, дітвора, була на межі смерті, а мати докладала відчайдушних зусиль, щоб ми залишилися живими. Повна відчаю і страху за дітей, вона пішла в райком партії і, обливаючись сльозами, стала говорити, що сім’я вже на межі виживання, а глава сім’ї десь на хлібозаготівлях і тижнями не з’являється вдома. Тоді секретар райкому, жінка, викликала Гордія Чирку з місця його перебування і при матері висловила незадоволення його поведінкою, вилаяла його. Залишившись наодинці з матір’ю, вітчим став лаяти її за те, що вона своїми скаргами ганьбить його, він робить важливу справу і чесно виконує партійне доручення, а не байдикує й гуляє. Мати йому на це відповіла, що прийшла в райком тому, що діти всі вже з голоду попухли і злягли, що навіть сьогодні, повернувшись додому, не знає, чи всіх застане живими. Матері від райкому щось виділили крупами і борошном у перемішку з висівками. Цього, звичайно, вистачило ненадовго. І знову мати кинулася діставати що-небудь на харч дітям» [4, с.16]. З цих слів стає зрозуміло, що українські активісти мали змогу не потерпати від голоду, отримуючи добрі пайки. Інша справа, що серед них були й ті, які, сліпо увірувавши в марксизм, ладні були пожертвувати всім заради партійного обов’язку. Саме таким був Гордій Чирка. Але Леонід Опанасович, засуджуючи дії вітчима, намагався знайти виправдання його вчинкам: «Як людину його можна зрозуміти: він продукт умов і обставин, долі й характеру» [4, с.12].
Роберт Конквест у своїй книзі «Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор» [2] наводить спогади одного з українських активістів, ім’я якого не називає: «Як і все моє покоління, я міцно вірив у те, що мета виправдовує засоби. Нашою великою метою була всесвітня перемога комунізму, і заради цієї мети було дозволено все – брехати, красти, нищити сотні тисяч і навіть мільйони людей, усіх тих, хто заважав нашій праці або міг заважати, всіх, хто був перепоною на шляху… Я сам брав участь у цьому, ганяючи селом у пошуках прихованого зерна. Разом з іншими я випорожнював скрині старих людей, затикаючи собі вуха від плачу дітей і голосіння жінок. Бо я був переконаний, що здійснюю великі та потрібні перетворення на селі, … що ті, хто послав мене, і я сам, знали краще від селян, як їм треба жити…» [2, с.262].
В Опішному розкуркулення набрало особливо великих масштабів, оскільки тут мешкали, в основному, ремісники-одноосібники. Тих, хто не записувався до артілі, включали в списки на розкуркулення, обкладали непосильними податками, застосовували щодо них різного роду політичні та економічні репресії, унаслідок чого кустарні промисли стали катастрофічно занепадати [1, с.330].
П’ятирічний Леонід Сморж неодноразово ставав свідком подібних розкуркулювань: «Мені довелося бачити „червоні валки”, на яких вивозили експропрійований у селян хліб. Незважаючи на святкові червоні прапори на возах, у них було щось таке, що викликало тривогу і страх» [4, с.15].
А ось ще один спогад: «Наша сім’я тоді наймала квартиру на кутку Липівці, у Опішному. В сусідньому дворі я почув страшної сили відчайдушний крик жінки і плач дітей. Коли я вбіг у двір до сусідів, то побачив таку картину: якісь люди вантажили мішки зі збіжжям на підводу, а біля колодязя лежав на спині босий, у мокрому одязі з білого полотна, ще не старий, кремезний білявий чоловік, а з його волосся і пишних пшеничних вусів ще не збігла вода. Цей багатодітний чоловік з відчаю кинувся в колодязь» [3, с.120].
До речі, будинок, в якому оселилася родина Чирок в Міських Млинах 1934 року, колись належав кравцеві на прізвище Скрипник, якого було розкуркулено. Вітчим придбав маєток на торгах. Місцеві жителі поставилися до родини з неприхованою неприязню, а мати Леоніда Сморжа Анастасія Василівна ніколи не могла спати спокійно в цьому будинку, оскільки їй здавалося, що колишні господарі захочуть помститися їм [4, с.20].
З наближенням зими становище села погіршувалося все більше й більше. З 20 листопада 1932 року за розпорядженням українського уряду селянам-колгоспникам було заборонено видавати зерно в оплату вироблених ними трудоднів, аж поки Україна не виконає план по заготівлі хліба [2, с.269]. «Одного, уже весняного, дня 1933 року в наш двір навкарачки заповзла страхолюдна, у брудному лахмітті, істота і сказала, щоб я покликав матір. Переляканий, я про це сказав матері. Коли я через хвилину-дві вийшов із хати, то ця істота й моя матір, обнявши кожна «свій» стовп на піддашках, зайшлися в безутішному риданні. З’ясувалося, що то була молодша материна сестра Ніна. Вона повідомила, що моя бабуся і двоє її синів – Олександр і Іван – померли від голоду, хоча до останніх своїх днів працювали в колгоспі» [4, с.18].
«Піком голодомору стала зима 1933 року. Щоб не померти з голоду люди їли все: собак, котів, пацюків, жаб, кору дерев – і помирали вже сотнями тисяч»[4, с.17]. «Смерть нещадно викошувала людей, особливо в степових селах і хуторах. Саме там був найстрахітливіший супутник тотального голоду – людоїдство». Леонід Сморж згадував, що «в самому Опішному з канібальством було відносно спокійно, хоча серед людей ходили з цього приводу різні чутки, тому матері не ризикували відпускати своїх дітей із двору». Одним із дитячих спогадів був такий випадок. Анастасія Василівна послала сина в Липівці з дорученням, наказавши не спілкуватися з незнайомими людьми. За словами Леоніда Опанасовича, по дорозі назад до нього підійшов «високий худющий чоловік. Лагідним голосом став мене кликати: „Хлопчику йди сюди, я тобі цукерку дам”. Я вже був якраз навпроти чоловіка. Пам’ятаючи настанови матері, надав ходу. Тоді чоловік спробував схопити мене, та мене врятували мої прудкі ноги… Через два-три дні мати і я пішли на базар. Метрів за тридцять від входу стояв ще нестарий украй худющий і виснажений чоловік… Непорушні очі його немовби засклилися, а з відкритого рота, з губи, хвостиком уперед звисала кимось усунута тюлька, яку він уже нездатний був з’їсти… Коли ми через годину-півтори поверталися з базару, то цей чолов’яга вже лежав на тому ж самому місці, а повз нього йшли люди, з острахом позираючи на померлого… У той момент я впізнав того чоловіка, від якого мені довелося тікати» [4, с.18].
На схилі літ, працюючи над спогадами, Леонід Сморж намагався осмислити пережите, проаналізувати ті події, свідком яких йому довелося стати. Окремий розділ в його мемуарах «Спогади про незабутнє і незабутніх» носить назву «Голодомор». Причиною масового голоду в Україні, на його думку, став «…процес індустріалізації й мілітаризації економіки», унаслідок якого «основні кошти вибивалися із селянства за допомогою непосильних податків і розкуркулювання…», селян силоміць заганяли в колгоспи й радгоспи, причому «втрачався перевірений поколіннями досвід господарювання на землі, інтерес до результатів своєї праці. Одним словом, спонукалося стрімке деградування всіх галузей сільського господарства і руйнація села». Серед причин голодомору Леонід Сморж називає і те, що Сталін «страждав українофобією»: «Йому не могла імпонувати характерна для українців ментальність: бути незалежними і самодостатніми, схильними до індивідуального стилю життя й прагнути до свободи, на противагу росіянам, у яких історично сформувалася „релігія царя і влади”, життя „общинами”, століттями вироблялася звичка до адміністрування й командного стилю життя» [4, с.15]. «Більшовики більше боялися формування національної ідеї, національної свідомості», а оскільки Сталін вважав, що національне питання по суті своїй є питанням селянським, то і терор голодом був спрямований, в основному, на українське село [4, с.15].
1. Білоусько О.А., Киридон А.М., Киридон П.М. та ін. 100 відповідей на запитання з історії України. – Опішне: Українське Народознавство, 1997. – 427 с.
2. Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор / Переклад з англійської мови. – К.: Либідь, 1993. – 384 с.
3. Сморж Леонід. Гончарівна (одержима керамікою). – Опішне: Українське Народознавство, 2004. – 304 с.
4. Сморж Леонід. Розповіді про незабутнє і незабутніх (спогади). – Опішне: Українське Народознавство, 2009. – 402 арк. (рукопис) // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства.