лют. 11

А ЧИ ВІДОМО ВАМ…?

А чи відомо Вам, що горщик, глечик, барило, куманець чи будь-яка інша глиняна посудина – то чарівний предмет – жива істота? Самі творці цих речей – гончарі, коли рахували свою продукцію, говорили: «Я зробив горщиків двадцять душ, глеків – сорок душ…».

Наші предки широко використовували глиняний посуд в обрядовості. Одним із найцікавіших дійств було, звичайно ж, українське весілля. Зрозуміло, що воно не обходилося без макітри, в якій учиняли тісто на пироги, короваї, шишки й медяники, без горщиків, у яких готували страви, без мисок і тарелів різної величини, в яких ці страви подавали. Але наставав момент, коли гості дружно починали приспівувати: «Ой, усе, що було, те поїли! Ой приймайте ж миски та тарілі! Ой, приймайте ж зі столу все кругленькеє, та налийте ж нам варененької!»

Що пили і з чого пили наші прадіди на весіллях? Що то за «варененька», про яку ми ніби й чули, але не куштували?

«Варенуха (варена, варьоха, запіканка)– безалкогольний або слабоалкогольний напій. Готували узвар із сушених груш і слив, протягом ночі настоювали, відціджували, додавали червоний гострий перець (щоб забивало дух), м’яту, чебрець, материнку і, по можливості, заморські спеції – гвоздику, корицю, духмяний перець. Потім цю суміш парили з медом у печі й подавали у гарячому чи холодному вигляді. Дехто з заможних господарів додавав до варенухи трохи горілки. У XIXст. горілки на урочистостях вживали мало і варенуха успішно її заміняла. Цей напій був у великій пошані і в запорозьких козаків. Варену подекуди й зараз готують на Середньому Подніпров’ї, Полтавщині, Слобожанщині», – довідуємося з Ілюстрованого етнографічного довідника «Українська минувшина» [1, с.96-97]. «Характерною прикметою весільних частувань було те, що молода мала виключне право пригощати вареною – спеціальним хмільним напоєм. Окрім неї, це дозволялося робити її матері, і як виняток, сестрі (щоб остання не засиджувалась в дівках )… «Почастуй, моя сестрице, й ти, щоб і ти сього діждала», – читаємо в «Етнографії українського гончарства» доктора історичних наук Олеся Пошивайла [2, с.255].

Існували ще й інші слабоалкогольні або безалкогольні напої, якими частували гостей під час весілля або іншого святкового застілля: «Мед (медуха, квасний мед) – напій,широко вживаний щез часів Київської Русі. Спершу виготовляли медову ситу, заправляли її запареними шишками хмелю та залишали у теплі на кілька днів, а то й тижнів. Готовий мед, переціджували і вживали охолодженим. Залежно від терміну витримки мед був слабшим або міцнішим. У середньовіччі жодна учта, жодне свято не обходилося без меду... Вже на початку XXст.він став великою рідкістю на святковому столі селянина.Сита – напій, який готували з прісного неферментованого меду. Медові стільники вкладали у діжечку й заливали крутим окропом та ще й клали розпечене каміння. Мед розчинявся, а віск спливав. Вощину знімали, ситу переціджували та охолоджували. Ймовірно, для давньоруського населення сита була повсякденною стравою, якою закінчувалося застілля, звідки, можливо, і виникли вислови – насититись, наїстися досита.

Наливки – слабоалкогольні напої домашнього приготування. Стиглі ягоди вишень, смородини, малини, аґрусу, чорниць, ожини, плоди сливи й терену всипали у сулії та присипали невеликою кількістю цукру. Ягоди пускали сік, цукор розчинявся і таким чином наливка виброджувалася у теплому світлому місці протягом двох-трьох тижнів. Потім її зливали, а ягоди йшли на пироги. Залежно від продукту наливка відповідно й називалася: вишнівка, смородинна, малинівка, слив’янка тощо» [1, с.96-97].

Зрозуміло, що й посуд, з якого пили такі напої був незвичайним.

«В Лубенському повіті... молода частувала гостей вареною горілкою з чайника» [2, с.255].

Глиняний чайник – то дуже химерна «істота». Ось як про нього мовиться в народній загадці: «В животі лазня, у носі – сито, одна рука, і та на спині!» [2, с.347]. Чайники були різного розміру. Часто їх прикрашали рослинним орнаментом. Іноді носик або ручка мали незвичну форму. Скажімо, носик робився у вигляді голівки баранця, ручка – у вигляді ящірки, ласки чи якоїсь іншої тваринки.

«На Полтавщині та південних повітах Чернігівської губернії до складу весільного посуду входили також куманці, барила та скульптурний зооморфний посуд у вигляді баранів, левів, півнів, що символізували сімейний достаток і багатство, благополуччя. В цьому посудові тримали горілку, наливки та інші напої. Барани та леви одночасно використовувались і як свічники. Напої, котрі виливалися з утроби скульптурного посуду, асоціювалися з кров’ю виліплених тварин, їх життєвою магічною силою… Уявна кров мала забезпечити молодим здоров’я і молодість» [2, с.252].

Куманці, плесканці й барила – також «живі душі», що можуть веселитися й співати, а можуть образитись і навіть розгніватись, якщо обійти їх увагою: «…в Полтавському повіті весільні старости, танцюючи співали:

Говорило барило,

Як ви мене

Та не вип’єте, –

По всій хаті покотюся,

По всій хаті розіллюся» [2, с.252].

Щодо зооморфного посуду, вважалося, що він наділений магічною силою. Традиція виготовлення різноманітних глеків, асків, ритонів, яким у тій чи іншій мірі надано схожість з фігурою тварини або птаха (орнітоморфний посуд), з’явилася ще в древні часи. Найдавніші з них – ліплені. Вони датовані ІІІ тисячоліттям до н.е. Подібний посуд, що мав ритуальне призначення існував у різних народів на різних континентах Землі в різні епохи. Приміром, у Східній Грузії не так давно побутував посуд «марані», «біля горлечка якого знаходилася голова або повна фігурка тварини – оленя, барана чи бика. Стінки його розписувалися рослинним орнаментом та птахами. Виріб був ритуальним і застосовувався виключно під час обрядових трапез. Зокрема, його підносили під час весілля. Характерно, що ритуальний зооморфний посуд виготовлявся в образах рогатої худоби, яка наділялася особливою плодючістю, відтворюючою силою. Його семантика підсилювалася і тотожною символікою глиняної уявної вовни, якою оздоблювалися ці ритуальні вироби» [2, с.257].

Дивовижної краси посуд для напоїв з давніх пір виготовляють в Опішному. Тут його можна побачити й нині, відвідавши Національний музей-заповідник українського гончарства. В Опішному можна навіть придбати деякі речі або ж замовити майстрам.

Глина завжди була і лишається унікальним екологічно чистим матеріалом. Не випадково ж на весіллі молодятам підносили символічний подарунок – грудку глини, а до неї була й примовка: «Дарую молодим грудку глини – щоб до року були хрестини».

Такою була культура побуту українців та, на жаль, її майже забули. Думаю, за традицією варто повернути на весільний стіл барила й куманці, плесканці, глеки й чайники, ошатний зооморфний посуд, бо це красиво. А наливати в них не «оковиту», а варену, медуху, наливки, ситу, що не шкодять здоров’ю, а навпаки – приносять користь. Як це все могло б виглядати, ми спробували уявити з молодим подружжям – Ігорем та Оксаною Донцями – у Меморіальному музеї-садибі філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа.

Вікторія Зубань,
завідувач Меморіального музею-садиби
філософа й колекціонера опішненської кераміки
Леоніда Сморжа

Література:

1. Пономарьов Анатолій, Артюх Лідія. Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник. – К.: Либідь, 1993. – 256 с.

2. Пошивайло Олесь. Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна. – К.: Молодь, 1993. – 408 с.

3. http://ru-travel.livejournal.com/28493928.html5.

4. http://vicuna.ru/index.php/aymara/trajes/traje-historico/i-2-%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D1%81/tejido/cuevas/ceramica/

5. http://vicuna.ru/index.php/aymara/trajes/traje-historico/i-2-%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D1%81/tejido/cuevas/ceramica/

6. http://www.antic-art.ru/data/cyprus/10_sosud_goat/index.php

7. http://www.antic-art.ru/data/italy_sicily/84_red_riton_bull/index.php

8. http://www.e-reading.club/bookreader.php/82306/BSE_-_Bol'shaya_Sovetskaya_Enciklopediya_(IR).html

9. http://www.ethnomuseum.ru/marani-sosud-dlya-sovmestnogo-pitya-vina

10. http://www.liveinternet.ru/users/lviza_neo/post123489476/