ГЛИНЯНА ІГРАШКА, ЯК І СТОЛІТТЯ ТОМУ, НЕ ВТРАЧАЄ СВОЄЇ ПОПУЛЯРНОСТІ…
Глиняна іграшка, як і століття тому, не втрачає своєї популярності. Щоправда, коштує вона не одну монету, як колись, а трохи більше, але щира дитяча радість і захоплення того варті. Сама глина є екологічно чистим матеріалом та й ангоби – фарби, якими користуються майстри, розмальовуючи свої вироби, також глиняні з додаванням пігменту природного походження. Тож річ красива й безпечна для дитини. Але ж яка з неї користь? Адже іграшка не просто предмет. Малеча використовує її, моделюючи різні ситуації, які в майбутньому допоможуть їм адаптуватися в соціумі. Вони розвиваються, чогось навчаються. Все це й було передбачено народною педагогікою ще багато років тому. Хлопчикові дарували іграшку-свистунець найчастіше у вигляді домашньої тварини, бо він має вирости гарним господарем, захисником свого роду. Для дівчинки купували «монетку» – дитячий посуд, адже в майбутньому вона повинна стати гарною господинею. Раніше іграшку виготовляли з глини жінки, а найчастіше – діти, освоюючи ази гончарської науки. «Іграшки були теракотові, рідше частково полив‘яні; розписувалися червінькою, опискою, побілом – плямами, цяточками, кривульками, «пасочками», «пальчиками»; оздоблювалися гравіруванням. Для урізноманітнення звуку на тулубі свистунів проколювалося кілька отворів, найчастіше два… Вчені припускають, що досить часто використання глиняних фігурок (статуеток) для ритуальних потреб передувало виготовленню гончарного посуду. Дрібна антропоморфна і зооморфна пластика була безпосередньо пов‘язана з аграрними і скотарськими культами. Зокрема традиційна на Україні бариня сягає своїми коренями трипільських часів і втілює в собі образ антропоморфного божества – Богині-Матері. Окрім жіночих статуеток, під час археологічних розкопок трапляються глиняні фігурки биків, собак, баранів, птахів, ведмедів...» [1, с.219].
Важливо, який майстер і з яким настроєм ліпив іграшку, бо, як і кожен мистець, він лишав у своєму творінні часточку своєї душі. Талановита опішненська гончарка Олександра Селюченко часто розмовляла зі своїми виробами, як може говорити мати зі своїми дітьми, або дитина, уявляючи іграшку живою істотою зі своїм характером і звичками. Працівники Національного музею-заповідника українського гончарства, які проводять майстер-класи для відвідувачів та ліплять в майстерні дитячу іграшку, також люблять свою справу. Талант, величезний досвід, бажання творити й уміння тепло, по-батьківськи, спілкуватися з малечею маестро Миколи Пошивайла, лауреата Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького, наче магніт, притягують юних туристів. Умить розкуповують роботи неперевершеної майстрині Олени Мороховець. Який «срібний» голос мають її теракотові дзвіночки! А які в неї свистунці! Просто диво дивне! Коники, баранці, є, навіть, антилопи – кожен знайде собі іграшку-оберіг до смаку. А в майстрині Ніни Дубинки вироби такі незвичайні, що іноді дивуєшся, як можна зробити річ з такими мініатюрними деталями. Ніби не руками вони витворені, а з’явилися за помахом чарівної палички! Олександр Запорожець також має свій почерк. Дітей найбільше приваблює його «монетка». Малесенькі куманці, тикви, горщики і глечики – така краса! Відразу хочеться потримати в руках таку іграшку. Малювальниця Ірина Мирко будь-яку річ може прикрасити квітами так, що й очей не відвести. Все це унікальні авторські роботи, їх можна придбати тільки в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному. Часто асортимент змінюється, тому таких речей не буде більше ніде, ні в кого в цілому світі.
Вікторія Зубань,
завідувач Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера
опішненської кераміки Леоніда Сморжа