Останні гончарі Міських Млинів

Гончар Іван Павлович Біляк біля цеху № 2 заводу «Художній керамік». Опішне, Полтавщина. Червень 1964. Автор фото невідомий. Родинний архів сім’ї Мельників

Ще сто років тому село Міські Млини, що неподалік Опішного, було одним з наймальовничіших куточків Полтавщини, де мешкали гончарі-мисочники, що вважалися найкращими майстрами в усій окрузі. Багаті городяни тримали тут свої водяні млини на Ворсклі, а землевласники вирощували розкішні садки. Жили в селі ще торговці й горшковози та різний ремісничий люд. Усяк по-своєму заробляв свій хліб. Минуло зовсім небагато часу, і тільки закинуті горна та уламки барвистого блискучого череп’я свідчать, що колись тут гончарством займалися мало не в кожному дворі.
За легендою, козак Полив’яний першим привіз у ці краї секрет виготовлення полив'яних мисок. Хто ж був останнім? Хто з гончарів-кустарів устояв проти хвилі колективізації й лишився вірним ремеслу до останніх своїх днів? Йдучи від хати до хати під час керамологічних експедицій, розпитуючи місцевих жителів про гончарів, ми дістали відповідь на це запитання. За словами колишньої бібліотекарки Любові Григор (Міські Млини), «останніми майстрами, що гончарювали у Міських Млинах до 1950-го року, були Оксентій Багрій і Біляки на Левадах».

Павло Біляк з дружиною Євдокією. Міські Млини, Полтавщина. 1960-ті. Автор фото невідомий. Родинний архів сім’ї Мельників

Про рід гончарів Біляків розповіла Олександра Мельник (у дівоцтві Біляк) (1950 р. н.), що кілька років тому повернулася з чоловіком до рідного села з Полтави. Вона виросла в гончарській родині в Міських Млинах, на кутку «Левади», що славився своїми майстрами. Там жили гончарі Мефодій Сердюченко та брати Біляки. Історія гончарської династії Біляків почалася з середини ХІХ століття, з рідних братів-гончарів Василя й Петра. Василь мав синів Пилипа (роки життя невідомі) та Петра (1884–1970), його брат Петро – Павла (1891–1964) та Івана (?–1948). Про Пилипа відомо тільки, що він був гончарем. Петро Васильович усе своє життя також гончарював – спочатку вдома, потім в артілі «Художній керамік», а його донька Параска Біляк стала відомою малювальницею, працювала на заводі «Художній керамік». Діти брата Петра – Павло та Іван Біляки – по-іншому влаштували свою долю. Павло обрав професію столяра, а Іван продовжив гончарну династію. Працював удома, мав горно, робив миски та трохи іншого посуду для власного використання. Саме він і був одним з останніх гончарів-кустарів у селі Міські Млини. Своїх дітей не мав, зате багато зусиль доклав, щоб навчити племінника – Івана Павловича Біляка (1925–1980). Іван Павлович після закінчення Міськомлинської семирічки, навчався в Миргородському художньо-промисловому технікумі, 1941 року пішов добровольцем на фронт. Брав участь у боях Другої світової війни, був поранений і 1945 року повернувся в Міські Млини. Юнак відразу очолив артіль «Червоний гончар» в Опішному й працював там до виходу на пенсію. Бувало, вже на заслуженому відпочинку запрошували на завод «Художній керамік» допомогти. Він не відмовлявся. «Тато був гарним майстром, – розповідає про нього Олександра Мельник. – Вдома було чимало його посуду, та якось усе роздарували. Робив і баранів, а ще були цікаві посудини – сови. Одну таку я передала до вашого Музею. Дідусь мій – Павло – гончарем не був, він столярував, а от його брат – Іван, той гончарював довго. Був у нього круг, у хаті п’ятра. Дружина Галина його роботи розмальовувала. Іван Петрович розповідав усе, як після війни коровою возили по селам миски міняти. Ніхто у нас після нього й мого тата гончарством не займався».

Іван Біляк. Посудина-сова. Глина, ангоби, полива, гончарний круг, ліплення, ритування. Міські-Млини, Полтавщина. 1960-ті. Національний музей-заповідник українського гончарства. Фото Тараса Пошивайла

Про одного з останніх гончарів села Міські Млини – Оксентія Андрійовича Багрія (1897–1977) – розповіла його донька Галина Рябініна (у дівоцтві Багрій) (1943 р. н.): «Моя мама Галина Опанасівна Мірошниченко сама з гончарської родини. Дід Опанас був хорошим мастєром. Коли тато з мамою поженились, тато пішов у прийми. Дідусь прийняв зятя, як свою дитину, і навчив гончарювати. Дома в нас було все: свій горен, круг гончарський, всі інструменти. Глину копали на Млинянській горі. Жили небідно. Було дві хати, клуня. Мали бджіл. Як став колгосп, тато ще в колгоспі пасічником був. Держали коней. Зі своїм товаром їздили на базар в Опішнє, Яблушнє, Лихачівку. Гончарював батько до 1950-х років. Робив миски, глечики, макітри, свистуни. А ще, я бачила, були чорнильниці – «туфельки». Поки була церква, тато співав у церковному хорі. Вдома грав на сопілці. Був письменним.
Мама Галина Опанасівна була хорошою малювальницею, вона й розписувала увесь татів посуд. Поливу робили самі, для цього купували мідь і свинець».
Ось такі дві родинні історії. Після Оксентія Багрія та Івана Біляка більше ніхто в Міських Млинах не займався кустарним гончарним виробництвом – дехто піддався тискові влади й вступив до колгоспу, забувши про родинне ремесло, дехто приєднався до якоїсь з гончарних артілей Опішного. Багато гончарів у селі вимерло цілими сім’ями під час голодомору 1932–1933 років. Першими на фронти Другої світової війни (1941 року) також мобілізували гончарів. Мало хто з них повернувся додому живим…

Гончар Оксентій Багрій. Міські Млини, Полтавщина. Кінець 1950-х – початок 1960-х (?). Автор фото невідомий. Національний музей-заповідник українського гончарства, Національний архів українського гончарства

Гончарка Галина Багрій (у дівоцтві Мірошниченко) (праворуч). Міські Млини, Полтавщина. 1968. Автор фото невідомий. Національний музей-заповідник українського гончарства, Національний архів українського гончарства

Вікторія Зубань,
завідувач Меморіального музею-садиби
філософа й колекціонера опішненської кераміки
Леоніда Сморжа