«Розповіді про незабутнє і незабутніх (спогади)»
Незабаром видавництво «Українське Народознавство» Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному закінчить роботу над книгою Леоніда Сморжа «Розповіді про незабутнє і незабутніх (спогади)». Це буде ґрунтовне видання, яке міститиме спогади Леоніда Сморжа, багато фото з життя автора, а також збірку ліричних віршів, оформлену окремим додатком.
У «Передмові» до книги Леонід Сморж пише: «…нічого виняткового і вражаючого в моєму житті не відбувалось. Навіщо ж тоді я пишу книгу про себе? Хіба тільки для того, щоб привернути увагу до себе як особистості, заявити, хто я і як жив». А потім додає: «Ця книга, певною мірою, є намаганням зрозуміти себе, свій життєвий шлях, свою долю в контексті процесів і подій, які відбувалися у світі, в Україні і в моєму безпосередньому оточенні».
Книга охоплює події, які відбувалися впродовж усього життя автора. Це розповіді про родину, дитинство, шкільні роки, тяжкі випробування під час Великої Вітчизняної війни, службу в армії, навчання в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка, його професійну і наукову діяльність. Леонід Опанасович був не тільки відомим ученим, колекціонером, талановитим художником, спортсменом, а й насамперед доброю, щирою людиною, яка прагнула чесно й гідно прожити своє життя, тож у нього було багато друзів і знайомих. Велику частину книги займають розповіді Леоніда Сморжа про своїх друзів, товаришів, колег по роботі та й просто добрих знайомих.
Іншим головним героєм спогадів є мати – Анастасія Василівна. Про неї Леонід Опанасович пише майже на кожній сторінці.
Окремий розділ книги присвячено відомій опішненській гончарці, майстру дитячої іграшки Олександрі Селюченко. Пильна увага відомого українського вченого до її постаті не була випадковістю. З Олександрою Селюченко Леонід Сморж познайомився на початку 1950-х років, ще будучи молодим хлопцем. Ця жінка не лише талановитий майстер, але й народний філософ. Тож, не випадково у постаті Олександри Селюченко Леонід Сморж побачив споріднену душу, самобутнього народного мислителя. Її життя і творчість настільки захопили науковця, що він написав про відому опішненську гончарку книгу «Гончарівна (одержима керамікою)» (2004).
В останньому розділі, який називається «Сутінки – провісники ночі», Леонід Сморж підводить підсумки всього свого життя, розмірковує про сенс буття, призначення кожної людини і його як людини: «Важливо не скільки жити, а для чого і як жити. Людина повинна максимально використати відведений долею термін життя, пам’ятаючи про його незворотність і кінцевість. Це накладає на людину велику відповідальність: що ж все таки залишиться після неї і від неї після смерті? Невже тільки діти, нащадки, майно, гроші? А то, може, і ніщо? Страх перед «ніщо» сильніший страху перед смертю…». Тож можна з упевненістю сказати, що Леонід Сморж – це Людина з великої літери. Він заслужив це звання своїми світлими помислами, добрими вчинками.
«Кожна людина – це таємниця і загадка, і чим масштабніша, талановитіша, тим складніше пізнавати її життя і її ж саму». Так говорив учений про Олександру Селюченко. Це ж саме можна сказати і про нього. Але щоб пізнати життя і душу Леоніда Сморжа, зовсім не потрібно ходити по архівах, розпитувати його родичів, колег, достатньо лише зазирнути в «Розповіді про незабутнє і незабутніх (спогади)». Хто б не прочитав книгу, в його душі залишаться приємні й теплі спогади про її головного героя.
Інна Прокопенко,
редактор видавництва
«Українське Народознавство»
Національного музею-заповідника
українського гончарства в Опішному