З любов’ю і вдячністю…

   Кажуть, що на землі існує два найсвятіших почуття – Любов і Вдячність. З глибокою повагою, щирою любов’ю і вдячністю я згадую людину, яку знала з самого дитинства і яка була для мене особисто порадником і наставником, людину, якої вже немає серед нас.
Ветеран Великої Вітчизняної війни, відомий філософ і колекціонер опішненської кераміки Леонід Опанасович Сморж за життя кожну відпустку проводив не в столиці, а в рідному селі Міські Млини, що в Полтавщині. Саме сюди він запрошував своїх найкращих друзів, знайомив їх з опішненськими гончарями, розповідав про минувшину.
   «Хіба є де у світі місце красивіше, ніж наші Млини? Може, де і є, але я його не бачив», – любив повторювати вчений.

   У нашій сім’ї його приїзду завжди чекали. Зустрічаючи, шанували, як найближчого родича. З дитинства мені запам’яталися наші подорожі на скіфське городище, неподалік Опішного, відвідини урочища «Розрита могила», що на узбіччі Котелевського шляху. Кожного разу для мене відкривалися все нові й нові таємниці. Дивувало тоді одне: як може одна людина стільки знати? А нині, гортаючи сторінки спогадів Леоніда Опанасовича Сморжа, досліджуючи його листи та інші архівні документи, починаю розуміти, що маю дякувати долі за те, що так багато часу дозволила мені спілкуватися з цією надзвичайно талановитою людиною, яка пізнавала життєву мудрість не лише зі сторінок товстих трактатів.

  Він завжди був у вирі подій.
Ось уривок із листа Героя Радянського Союзу, командира взводу снайперів Якова Михайловича Сметньова:

«Омск 18.XII. 1984 г.
Дорогой мой однополчанин Леонид Афанасьевич, здравствуй!
Прими, пожалуйста, от души мои слова великой благодарности за твое письмо и фотографии. Как я рад!
Читал письмо и рассматривал фото тех военных лет. Я вспоминаю, восстанавливаю в памяти те прошедшие военные годы, ведь так много уже времени прошло с тех пор, 40 лет – срок немалый. Но достойного солдата, при том юношеских лет, забыть нельзя, ведь с тобой, хотя немного были вместе и недолгие встречи вспоминаю; вспоминаю как ты прекрасно, смело вел себя на передовой в боевом охранении, как выдвигался на снайперские позиции и как метко бил фашистов из своей снайперской винтовки…»

На фронт Леонід Сморж потрапив п’ятнадцятирічним юнаком, приєднавшись до одного з червоноармійських загонів під час наступу в липні 1943 року. Уже через кілька місяців він був у числі тих, хто звільняв від фашистів підступи до рідного Опішного. Командир взводу, знаючи, що хлопець прекрасно орієнтується в своїй місцевості, кілька разів посилав його у розвідку.
Позаду лишилися села Харківщини, Полтавщина зустрічала своїх визволителів руїнами і згарищами. «У селі Васьки не було жодної цілої хати. Люди обшарпані і голодні, побачивши нас, боязко стали виходити з лісу, ще не вірячи, що перед ними свої. В основному це були жінки і діти, а також кілька пристарілих чоловіків. Жінки почали голосити, адже попереду їх чекала зима, а жити було ніде. Тоді я відвів їх до німецьких землянок, які запримітив напередодні. Землянки були гарно облаштовані і цілком придатні для зимівлі. Сказав людям, що це житло їм дала радянська влада, що співіснувати їм треба мирно і дружно, а з весни починати будувати хати», – розповідав Леонід Опанасович.
З лівого берега річки Ворскла хлопець з болем спостерігав, як палають будинки у Міських Млинах, де до війни мешкала його родина. Не витримав, перебрався таки на коні через ріку, проте, потрапивши під обстріл, повернувся назад. Через день Леонід дізнався, що фашисти відступили, але побувати йому в рідному Опішному чи Міських Млинах тоді не вдалось. 71-а гвардійська стрілкова дивізія 213 стрілкового полку, де він служив, була передислокована на І-ий Прибалтійський фронт.
Що таке «передова», юнак зрозумів відразу, як тільки опинився в окопі. Після важкого тривалого переходу іноді підніматися в атаку доводилося напівголодними, оскільки польова кухня часто відставала від основних сил. Та ще й дошкуляли дощі, мороз, хронічне недосипання.
Служити у піхоті було чи ненайважче. Подібні навантаження могла витримати добре загартована доросла людина. Та доля була прихильною до юного солдата. За час перебування на фронті його тільки двічі контузило – і це було справді везіння: після трьох атак залишитися живим.
Ось, як описує Леонід Сморж одну з таких атак: «Разом з іншими вискакую з траншеї і, не зовсім тямлячи, чимдуж біжу, щоб досягти, як було наказано, німецької траншеї. Разом з іншими кричу: «Ура», але крику свого майже не чую. Відстань відносно невелика – спринтерська. Раптом із німецьких траншей ураганний вогонь із кулеметів і автоматів, прямо в упор. Миттєво падаю у виямку за великою купиною і тієї ж миті відчуваю понад самою моєю спиною рвучкий вітер: кулеметна черга. Я лежу, розпластавшись, навпроти кулеметної точки німців метрів за 50. Мені хочеться злитися із землею…
Німці-кулеметники пильно тримають мене в полі свого зору, бо тільки-но я поворухнуся – відразу ж кулеметна черга…»
Того разу він лишився неушкодженим, але від його речового мішка зосталися лише вузенькі смужки тканини.
На війні, кажуть, все, що людина намагається приховати, видно, мов на долоні: й підлість, й боягузтво, й самодурство. Був випадок (під селом Мілашкіно, південний захід Росії), коли, виконуючи наказ, в атаку піднялися двоє: Леонід Сморж і його побратим Петро Литовченко. Інші, в основному, ті, хто нещодавно прибули у складі поповнення, просто порозбігалися.
Після завершення операції «Багратіон», у якій брала участь і 71-а стрілкова дивізія, командування дало Леоніду Сморжу відпустку ще й направлення на навчання. Так, молодий боєць став курсантом школи морської авіації, що базувалася у Новому Афоні. Навчався він за скороченою програмою, оскільки не хотів чекати ще рік до нового набору. «Доки я тут чекатиму, війна без мене закінчиться», – думав хлопець. Травень 1945 року застав Леоніда Сморжа вже в Євпаторії. Юнак продовжував військову службу на Чорноморському та Балтійському флотах. За героїзм, проявлений на фронтах Другої світової війни, Леоніда Сморжа було нагороджено орденами «Отечественная война» І ступеня, «Слава» ІІІ ступеня, «За мужність» та медаллю «За боевые заслуги».
Все його подальше життя було сповнене подій і цікавих зустрічей. Він багато працював над собою, вивчав філософію, займався спортом, малював, збирав і популяризував опішненську кераміку, займався викладацькою діяльністю, писав книги… Кожна мить життя цієї людини була наповнена змістом, адже на фронті він навчився цінувати кожну хвилину, кожну секунду.

Bікторія Зубань,
завідувач Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа