Леонід Опанасович Сморж
На всьому пострадянському просторі ім’я Леоніда Опанасовича Сморжа знане як ім’я відомого колекціонера, вченого-філософа, автора семи наукових монографій, спортсмена, художника, поета, мандрівника. У нього було досить бурхливе, насичене різними подіями життя. Він багато подорожував, тому мав друзів не лише в Україні, а й далеко за її межами. І всі вони поважали Леоніда Опанасовича не за його професійну діяльність, а за доброту, людяність, готовність завжди прийти на допомогу в тяжку хвилину.
Та чи не найбільшою заслугою в цьому є заслуга його мами – Анастасії Василівни. Зігріта сонячним промінням зернинка, проростає на благодатному грунті, а дитя виростає в родині. В оселі, насиченій світлом, правдою і любов’ю, народжуються незвичайні діти, стаючи на землі провідниками світла. Якщо надійне коріння – міцним буде стовбур, розлогою крона, а на кожній гілочці зав’яжеться плід. Всі життєві цінності Леоніда Опанасовича беруть свій витік із маминого виховання. Хлопчина з дитинства навчився дбати про інших, працювати, не покладаючи рук, не відступати перед труднощами.
Анастасія Василівна Марченко народилася 8 квітня 1906 року в Диканьці. Оскільки була найстаршою серед шістьох дітей, то із самого малку була привчена до всякої роботи. «Вона виросла не тільки вродливою і добропорядною, пристосованою до рутинного безпросвітного існування дівчиною без батька і без приданого, а й навчилась рукоділлю, шиттю на швейній машинці, гарно співала й грала на гітарі. Тож після переїзду матері на хутір вона вигідно вирізнялася серед місцевого дівоцтва і вродою, і веселою вдачею, і особливим жіночим шармом, що примушував до неї линути місцевих дівчат, а парубків – змагатися поміж собою за її прихильність», - пише Леонід Опанасович в своїх спогадах про маму.
Колишній працівник Міськомлинянської бібліотеки Любов Григор згадує, що Анастасія Василівна порівнювала свою долю з долею шевченкової Катерини. Їй так само довелося пережити розпач, вигнання з дому і поневіряння по чужих людях. Вона поклала дитя, яке стало причиною її нещасть, на березі ставка і пішла топитися. Але відразу ж повернулася, бо дитина заплакала. Їй не судилося тоді померти. Вона знову взяла дитину і пішла по селах у пошуках хоч якогось заробітку. Наймалася до людей, не цуралася ніякої роботи, адже головне тоді було – вижити. Люди порадили їй піти у найми до одного вдівця – Гордія Чирки. У його господарстві не вистачало жіночих рук, адже від першого шлюбу в Гордія залишилося троє дітей.
Через деякий час Гордій запропонував Насті Василівні одружитися. Вона погодилася на шлюб, хоча й не кохала цього чоловіка. Алеї не мала вибору, адже вона мати-одиначка, без власного куточка, а жити якось треба було.
Десь далеко у своїй душі Леонід Опанасович відчував себе дещо винним у материній недолі. Адже якби він не з’явився на світ, можливо, мамі не прийшлося б виходити заміж за нелюба і життя її було б кращим. Він хотів спокутувати свою провину і все життя доводив мамі, що вона недарма його народила.
Син всіляко намагався підтримати свою маму, допомагав як фізично, так і матеріально. «Двомісячні літні канікули я зазвичай проводив у матері в Міських Млинах, де не тільки відпочивав, але й допомагав по господарству, намагався полегшити життя сільської жінки-одиначки, в якої завжди багато роботи по хаті, на городі, із живністю, і без якої не обходиться в селі жодна людина», «завжди, коли в матері виникали проблеми, вона насамперед зверталася до мене». Найбільше поезій Леоніда Сморжа, присвячених найріднішій у світі людині:
Не клади свої руки на серце,
моя бідна, старенька нене,
не журися,на мене не сердься,
хіба клопоту в тебе мало?
Ну, не треба більш плакати, досить!
Й своїх сліз не ховай від мене.
Бачиш? вітер сніжинки носить,
білий килим на землю стеле.
І у тебе волосся біле,
під очима давно вже зморшки.
Біле й у мене на скроні сіло,
хоч не стільки, як в тебе, трошки.
Що ж, старієм з тобою, мамо,
не старіє лиш наше серце,
хоч приніс я турбот немало,
усміхнися і вже не сердься.
Зараз ми розуміємо, що Анастасія Василівна була однією з найщасливіших жінок, адже вона стала матір’ю людини, яка залишила великий слід у житті України. Леонід Сморж намагався прожити відведений йому на Землі час якнайповніше. «Не важливо скільки жити, а для чого і як жити», - був твердо переконаний він.
Інна Прокопенко,
редактор видавництва
«Українське Народознавство»