Смішне й страшне
Вчений і колекціонер опішненської кераміки Леонід Сморж завжди цінував влучне слово та жарт. Він міг годинами сидіти в гончарному цеху для того, щоб просто записати кілька діалогів. Леоніду Опанасовичу подобалось, як між собою спілкуються майстри. Опішненські гончарі були неперевершеними жартівниками. Послухаєш їхні байки та бувальщини, то вже вигадувати нічого не треба. Ці діалоги без змін він пізніше помістив у своїй книзі «Спогади про незабутнє і незабутніх». Іноді, по його прикладу, я теж записувала смішні історії, які доводилось чути від інших. Тож напередодні першого квітня хочеться й з вами поділитись…
Про цей випадок розповідала мені колись бабуся Мотронка, точніше Мотрона Касянівна. Жила вона в Міських Млинах на нашому кутку, що звався Олійниківкою. Знала силу-силенну різних історій сумних і веселих, багато бачила на своєму віку й була дуже мудрою людиною, вміла в горі розрадити й добру пораду дати. Отже…
«В новоствореному колгоспі обрали голову правління та й почали по-новому господарювати. Саме рання весна. Мій Іван затримався на засіданні того самого правління. Допізна вирішували: де орати, що сіяти… А тоді, щоб не грузнути в болоті, вирішив йти додому не дорогою, а стежкою через старе кладовище. Та перед тим зайшов до кума, гончаря Федоші. Той був кустарем, в колгосп не хотів вступати. Казав, що дід його й прадід були гончарями, і він гончарем родився, гончарем і помре. Кум саме спродався. Возили горшки з Рябоконем десь під Харків, на Скороходову. Навіз домашнім гостинців, та й ну роздавати. А тут Іван на поріг. Мій давай про колгосп розказувать, а Федоша: «Не агітуй – не піду! Як хочеш уважить кума, сідай краще чарку зі мною випий!» Та й давай частувати. Чарку випили одну, тоді другу, наче й небагато. Надворі стало темніти. То розтавало, а то вже й морозець почав братися. Вийшов Іван від кума та й попрямував тим таки кладовищем. Ішов поволі, задумавшись про життя, про кума, та й не помітив, як заблукав. Озирнувся: незнайома місцевість… На деревах, на старих хрестах, що похилились, на торішній траві, скрізь сів іній. Тихо, ні шелесне. Якесь зачароване царство. «Та я ж тут з дитинства ходив, ні разу не блудив. Що це зі мною? Не інакше як нечистий водить», – злякався Іван. Обійняв хреста та й заплакав. А морозець дужчає, плач не плач, на місці не встоїш. Довелось нещасному далі по кладовищу блукати – дорогу додому шукати. Ходив, ходив – давай «Отче наш» читати. Ось наче вияснилося, місяць з-за хмар вийшов. Чоловік зупинився, озирнувся, наче вже дорогу став впізнавати. З пагорба наче терник і свою вуличку видко. Пішов…
А я ж чекала Йвана вдома. Сумно мені чогось, моторошно… Вечір, пізно, а його нема. Вже й ніч. Ходжу по хаті, місця собі не знаходжу, вийду надвір, прислухаюсь, може, де собаки гавкають. – Ні, тихо. Морозець дужчає… Не витримала: взяла кочергу, бо дорога слизька, та й побігла до зовиці. Стукаю у вікно: «Прісю! Прісю, відчиняй. Івана нема. Ходімо шукати!» Зовиця взяла рогача та й на вулицю. Йдемо дорогою. У вікнах уже не світиться, надворі темно, хоч око виколи. Тільки зі своєї вулички вийшли, тут і місяць на небі з‘явився. А Пріся мені й каже: «Дивись, он із бугра спускається, то бува не наш Іван?»
То був таки Йван. Тільки побачивши у сріблястому місячному сяйві два силуети з кочергою та рогачем, схожим на роги, він, перебуваючи в полоні містичного страху, прийняв жінок за чортів, і чимдуж побіг назад у кущі бузку на кладовищі… Та через кілька хвилин, почувши рідний, найсолодший у світі голос, що гукав: «Ваню! Ваню, то ти?», круто повернув у протилежному напрямку й кинувся обіймати дружину: «Моя ж ти й, голубко, де ти в Бога взялася! Я ж думав, що тут і згину… Хоча спершу вас із Прісею прийняв за нечисту силу! На Бога ти, Прісю, хоч того рогача взяла?» Отак собі розмовляючи і пішли ми додому, ведучи під руки врятованого чоловіка»…
Вікторія Зубань,
завідувач Меморіального музею-садиби
філософа й колекціонера опішненської кераміки
Леоніда Сморжа