серп. 06

ТУРИСТИ В МЕМОРІАЛЬНОМУ МУЗЕЇ-САДИБІ ФІЛОСОФА Й КОЛЕКЦІОНЕРА ОПІШНЕНСЬКОЇ КЕРАМІКИ ЛЕОНІДА СМОРЖА

Справжній туризм – це коли ти з рюкзаком і в кросівках… Справжній туризм – це коли поруч вірні друзі, попереду незвідані дороги, привали біля річки, палатки, вогнище… Після великого закутого в асфальт і бетон міста хочеться відчути на дотик росяну траву, оксамитовий пісок під ногами, подивитись, як шугає над водою берегова ластівка, послухати, як звучить вранішнє поле, помріяти…

Ось так п‘ятеро друзів із Харкова, п‘ятеро туристів і невиправних романтиків приїхали до гончарної столиці. Льоша й Влад захоплюються музикою, Оксана й Олена – дизайнери, ще одна Олена – хореограф. Дехто з них раніше мандрував тільки Україною, хтось об‘їздив усю Європу, були й такі, що обожнюють гори, навіть підіймалися на Ельбрус, проте об‘єднує їх одне – любов до подорожей і мистецтва. Про Національний музей-заповідник українського гончарства вони дізналися від друзів, почули рекламу й твердо вирішили влітку приїхати до Опішного.

«Мені дуже сподобалися садово-паркові скульптури. Різні стилі, різні техніки… Пречудове зібрання! Причому на подвір‘ї кожен твір на своєму місці, все продумано!» – ділиться своїми враженнями Оксана (дизайнер).

«А я тут, в Опішному, повірив, що не святі горшки ліплять!» – додає Льоша.

«Я побачила прекрасні фільми про гончарство, зняті музейною студією. Мені дуже вишивка сподобалась! Я взагалі дуже люблю вишивку… Хочеться тепер вишити щось красиве, може, рушник…» – говорить Льошина дружина Олена (хореограф).

«А я в дитинстві вишивав, ходив на ліплення. Ось зараз знову спробував ліпити. Здорово!» – продовжує розмову Влад.

«Так, у дитинстві всі талановиті, бо душа дитяча відкрита до всього прекрасного, а потім дивишся, не люди навколо, а роботи. Що для них мистецтво, тебе не розуміють, бо ти живеш цим», – кидає репліку Олена (дизайнер).

«Так чи інакше ми маємо повернутися до мистецтва, до народного мистецтва, до етнокультури взагалі. Скільки цікавих сюжетів, яка кольорова гама, які витончені форми. Чи може бути красивіше?!» – розвиває думку Оксана.

«Етнокультура… Скільки вже втрачено. От зайшов до вашого музею-садиби, а там прохолодно, це в таку спеку. Я хочу так само збудувати дім з глини, щоб у ньому було взимку тепло, а влітку прохолодно. А ви чули про екопоселення? Правда ж, хороша ідея? Я от хочу запитати скільки жителів Землі задумувались над тим, що, забираючи у природи все: корисні копалини, красу й чистоту, не даючи їй можливості самовідновлюватись, знищуючи флору й фауну, ми просто губимо планету? Не так робили наші предки», – говорить Олексій.

Ось така незвичайна розмова… після огляду експозиції. Почавши з гончарства, ми ще довго говорили про закони розвитку суспільства, про роль мистецтва в житті людини і ще про багато інших цікавих речей, поки не прийшла наступна екскурсія. Скільки різних людей буває в музеї. Іноді порожні очі, іноді захоплені погляди. Іноді іноземці, не володіючи українською, розуміють тебе без перекладу, іноді деякі свої всезнайки дивують несприйняттям рідної мови. Цього разу після зустрічі з п‘ятьма туристами-харків‘янами я зрозуміла, що побачила людей нового покоління, які прийшли в цей світ, щоб змінити його. І вони не єдині. Це не їхні юнацькі мрії, це тверді переконання. «Думка матеріальна, – вважає Олексій, – і якщо ти нічого хорошого не зробив, значить погано хотів!».