З середини 1960-х років і майже до останнього дня свого життя доктор філософських наук, професор Леонід Сморж (1927–2009) займався збирацькою діяльністю. Його колекція опішненської кераміки вважалася найбільшою й найцікавішою в Україні з-поміж приватних. У травні – червні 2009 року вчений, перед відходом у вічність, передав її Національному музею-заповіднику українського гончарства в Опішному. Так у його структурі з’явився ще один підрозділ – Меморіальний музей-садиба філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа.

    Відомий етнограф, археолог, музеолог, керамолог і збирач старожитностей Іван Зарецький (1857–1936) у своїй праці «Гончарный промысел в Полтавской губернии» (1894), розповідаючи про талановитих гончарів Опішного, згадував  неперевершеного майстра Потапа Півня: «…есть еще в каждой местности выдающиеся гончары, хотя  и не премированные. Таковы в Опошне мисочник Петр Мосиец, кирпичник Иван Колпак и Посудники Клим и Яков Коломиец; в Мисских Млинах мисочники Иван Рябокинь и Клим Бадер, и в Зайцевых хуторах Потапий Пивень. Этот последний выделывает большей частью простейшую посуду, но по красоте контуров мне не приходилось видеть, что бы кто-либо из гончаров мог сделать так красиво хотя бы простой горшок…».

Леонід Сморж був надзвичайно обдарованою людиною. Серед багатьох талантів Бог нагородив його і даром живописця.

   На території, де розташоване село Міські Млини, що в Полтавщині, люди мешкали ще за часів неоліту. Про це свідчать останні археологічні знахідки: фрагменти гончарних виробів різних історичних епох. Село ж, що носить нинішню назву, спочатку виникло як слобода, передмістя Опішного, де заможні городяни тримали власні водяні млини на Ворсклі.

   Видатний український філософ, керамолог, доктор філософських наук, професор Леонід Сморж народився 1927 року, як він зазначав сам, «в одну з найдраматичніших епох людства» [4, с.3]. «Моє народження збіглося з періодом непу, який настав після кривавої братовбивчої громадянської війни, епіцентр якої був в Україні. Впровадивши його замість політики „військового комунізму”, відверто здирницької щодо селянства, більшовики дещо послабили податковий тиск і репресії в сільській місцевості. Відповідно, трохи піднявся добробут людей, разом із хлібом з’явився інтерес до духовного, до мистецтва, насамперед, самодіяльного. Словом, Україна переживала тимчасове відродження й виношувала надію на чисте небо і спокій, достаток і справедливість, щастя і свободу, не підозрюючи, що десь уже збираються темні хмари і кров’яниться обрій, віщуючи лихо, яке ніс із собою більшовизм. Ще не очунявши повністю від страхітливої громадянської війни і не позбавившись її руїн, Україна входила в епоху колективізації, розкуркулювання, індустріалізації, мілітаризації, тоталітаризму і сталінізму» [4, с.10].

     Майже півстоліття (кінець 1960-х – початок 2000-х років) закоханий у народне мистецтво вчений-філософ Леонід Сморж збирав свою колекцію опішненської кераміки. Відшукував, відбирав найкращі зразки декоративної скульптури, дитячої іграшки та ужиткового посуду. Понад сімсот творів кераміки виготовлено здебільшого сучасниками Леоніда Опанасовича. Багато з них зроблено на його замовлення.

    Якось на моє запитання: «З чого починалася ваша колекція?» Леонід Опанасович Сморж відповів: «З великого бажання зберегти красу. Пройде час, на землю прийдуть інші покоління гончарів, малювальниць, ткаль, вишивальниць, різьбярів, художників, іконописців, вони створять свої шедеври, але таких, як нині, вже не буде… Оця краса неповторна. Хочеться, щоб нащадки бачили, цінували, вчилися…»